Читати книгу - "Сентиментальні мандрівки Галичиною"

Я вже й не згадаю, як вибралась у Журавно. Мабуть, побачила автобус Львів—Журавно на перехресті Стрийської та Наукової. Я знала, що звідти походить Миколай Рей, зачинатель польської літератури, що там є палац і, звичайно, алебастр. Їхати туди довго, понад дві години. Мене висадили на якомусь перехресті, там навіть автостанції не було, і невдовзі я опинилася на класичній Ринковій площі з симпатичною ратушею, де чомусь був Народний дім, а сама мерія навпроти. Правда, тепер Журавно не має статусу міста, але однак то було місто. Поруч був парк, темний і понурий, я забрела на територію дитячого туберкульозного санаторію, але жодних перепон мені не чинили, все виглядало цілком занепалим, за винятком одного корпусу, а в глибині був палац Чарторийських, який реставрували, точніше, відбудовували після пожежі. Там був раніше офіс директора санаторію. Я попросилася всередину, сказавши, що приїхала зі Львова, і робітники дозволили мені обійти порожній палац, в якому нічого не залишилось від магнатської розкоші, хоча палац був дуже гарний, зі сходами з двох боків, ліпниною. Дуже схожий на ті палаци, що я бачила в Рудках та інших містах. Ясна річ, вони відрізнялися в деталях, але так будували палаци на початку XIX ст. дуже багаті люди. Власне, то була садиба, оточена парком, з озером, каналом, який вів до ріки. Але мене вже тоді цікавило XVI ст., власне, Ренесанс в Україні, що переросло згодом у справжню пристрасть. Але тоді я шукала декорацію до майбутнього роману про Тих, що літають в повітрі. І саме Журавно стало точкою відліку.

Я спитала робітників, де тут добувають алебастр, і вони мені сказали, що то далеко звідси, за Дністром, треба їхати автобусом, а автобус буде аж увечері. «А скільки туди кілометрів?» — поцікавилась я, зрозумівши, що автобус мене не влаштовує. «Вісім кілометрів, пані». І я полегшено зітхнула: «Ну, то небагато». Чоловіки подивились на мене як на варіятку: «Ви що, хочете туди йти пішки?» — «А в мене нема виходу. Я мушу потрапити в кар’єр». — «Та ж завод не працює». — «То нічого». Не знаю, що вони подумали, але мусили розповісти мені про дорогу, хоча в глибині душі мене трохи шкребло, бо треба вернутись сьогодні до Львова.

Я обійшла палац і вийшла на луги, що були над Дністром, і побачила міст, який треба перейти і йти дорогою через ліс, а за лісом мав бути кар’єр. Я ледве не потонула в запашних травах, але дійшла до ріки. Дністер є і в Самборі, але ще маленький, а тут ріка була повновода, тільки вода в ній зеленого кольору, а на тому березі виднілися мальовничі групи дерев, між яких паслися корови. І все було таке незвичайне для мене — ріка і буйні трави, а коли я вийшла на міст, то побачила наче рай, яким його зображають на брошурках свідки Єгови, тільки без людей. Я стала міркувати логічно: я не потраплю у той кар’єр ніколи, якщо не піду пішки. І часу мені повинно вистачити.

Того дня час служив мені і працював на мене. Таке буває іноді. Я йшла дорогою між вербами, тоді нею піднялася на пасмо пагорбів, що називалось Бокоцин, потім звернула наліво і йшла вже селом, і нарешті побачила гіпсовий завод. Не думаю, що то було 8 кілометрів, напевно, 6. Я навіть не встигла втомитися. Просто було трохи не по собі йти лісом і зустрічати машини, в яких мало хто міг їхати. Людина — найстрашніша небезпека. Я згадувала собі Миколая Рея з його кодексом порядної людини, який скачала в Інтернеті й прочитала просто з цікавості, бо нічого не знала про самого Рея. Колись у Журавно були мури, замок, але все це зараз стерте, і навіть уявити не можна, яким був той замок, які радці та лавники засідали в старій ратуші. Рей був чоловіком значним, вітцем міста, знав як боротися з повінню і татарами. А його вислів «Навіть гуси мають свою мову» я б зараз почепила на всіх стовпах.

Завод був як завод — з незрозумілими приміщеннями, не розграбований наразі. Тут чудовий білий, сірий та жовтий алебастр перетворювали на порошок нагріванням, мололи, пакували. Кращий йшов на облицювання. У Журавно ще донедавна виготовляли якісь дрібнички з каменю, але ремесло занепало. І зараз тут нічого не добувають. Хоча коли-небудь… Сумно все це. Я лише відкидала тему за темою, перейшла на другий бік дороги і потрапила в казковий світ. Білі камені вилазили з землі, наче гриби, трухлявіли на повітрі, старіли. Все позаростало травою й кущами, рани позатягувались. Землі вже не боліло, і все виглядало таким веселим, хоч подекуди траплялися глибокі ями, іржаве залізо, а в улоговині блакитно сяяло озеро. Кар’єр затоплюють, коли перестають видобувати камінь. Кар’єри дуже небезпечні для купання, бо вода там холодна і страшенно глибоко. Від цього озера мені стало моторошно, воно лякало, справді лякало, бо притягувало. Здавалося, воно гіпнотизує. Я завжди це відчувала, бо бачила такі водойми не вперше.

Камені, що мені траплялись, були відходами, але серед них я знаходила напівпрозорі осколки, і невдовзі мій наплічник поважчав. Я знову відчувала себе дитиною, коли підбирала камінці. Тепер я знала, що таке білий камінь, чому його вважають священним. Він наче тіло землі, цей журавнівський алебастр. Я знала, що ще приїду сюди, щоб побачити, як росте каміння, як воно живе серед трав, кущів і вільхових та ліщинових дерев, і ніхто його не вириває, не відділяє, не нівечить, але й не шукає в ньому різцем скульптора душу.

Потім настав час тиші для мене. Я принишкла, відчуваючи, що не треба поспішати. Пригадувала Журавно, краєвиди довкола, читала про Білий Камінь, який для українців є наріжним каменем світобудови, обирала те, що вразило мене найбільше, крім каміння, що виростало з-під землі. Та мить, коли я пробиралась від палацу через високі трави, змочені росою, до багнистого краю, який заливали хвилі, коли вперше побачила дикий чи здичавілий ревінь серед трав і скуштувала його кисле стебло, коли побачила внизу по течії байдарки, — вона була найкраща. І від неї почався відлік мого роману «Зачаровані музиканти». Панич Матвій Домницький, що прийшов до нічних пастухів майової ночі, почув музику і побачив Тих, хто літає в повітрі, саме тут, і закохався у королеву сідів. Це мій дід перед