Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

— Їдете?

— Так, зараз ми чекаємо, поки церква Нори знайде інший будинок для людей, які орендують наший.

— Але ти про це не казав! Ти навіть не обговорив це з нами!

— Чому я мав це обговорювати? — знову запитав Стім. — Я теж уже дорослий.

Після цього він забрав свої папери та вийшов із кабінету.

— Ти помітила, що Стім останнім часом поводиться зовсім інакше? — сказала Дженні Аманді. — Він постійно злий, ніколи таким не був.

— Мабуть, це через Денні, — сказала Аманда.

— Денні?

— Напевно, Денні знову сказав щось образливе Стіму. Ти ж знаєш, Денні так і не оговтався від переїзду Стіма до будинку.

— Але що такого він міг сказати?

— Що він міг сказати такого, чого ще не казав, — ось правильне питання. Мабуть, щось серйозне.

— Я у це не вірю, — сказала Дженні. — Тому що він останнім часом поводиться дуже добре.

Поклавши слухавку, Дженні зателефонувала Денні. Навіть після того, як він переїхав до будинку батьків, вона за звичкою телефонувала йому на мобільний.

Було пів на десяту ранку. Денні, мабуть, ще спав, бо відповів дуже сонним голосом:

— Що?

— Стім сказав, що тато хоче переїхати до квартири, — сказала Дженні.

— Так, щось типу того.

— Чого це раптом?

— Ти мене питаєш?

— А Стім і Нора чекають, поки їхні орендарі звільнять будинок.

— Ну, це логічно, — позіхнувши, сказав Денні.

— Ти щось йому казав?

— Стіму?

— Ти сказав йому щось таке, після чого він вирішив поїхати?

— Дженні, тато переїжджає. Чому б не поїхати і Стімові?

— Але він сказав, що поїде все одно, незалежно від рішення батька. І поводиться він дуже дивно останнім часом. Став сердитим і дратівливим.

— Справді? — байдуже сказав Денні.

— Щось його турбує, я тобі кажу. Він навіть не намагався батька відмовити від цієї ідеї.

— Дженні, ніхто з нас цього не зробив.

— Тобто, ти вважаєш, що ось так із нічого наш батько раптом їде і залишає будинок, збудований ще його батьком?

— Так.

— Ти хоч розумієш, що залишишся без будинку? — сказала Дженні. — Ми будемо змушені продати його. Не думаю, що ти зможеш утримувати будинок на вісім кімнат на вулиці Боутон, у тебе навіть роботи немає.

— Звісно, — спокійно і без образ відповів Денні.

— То ти повернешся у Нью-Джерсі?

— Думаю, так.

Дженні на мить замовкла.

— Я тебе не розумію, — зрештою сказала вона.

— Добре…

— Ти живеш то тут, то там. Їздиш туди-сюди, наче тобі все одно, де жити. Схоже, у тебе немає ні друзів, ні реальної професії…Ти взагалі хоч про когось піклуєшся? Я не про Сьюзан, адже наші діти — це продовження нас самих. Тебе не хвилює, як завжди через тебе нервували батьки? Тебе ми взагалі хвилюємо? Я? Ти сказав Стімові щось образливе, через що він тепер на нас злиться?

— Я нічого не казав Стімові, — сказав Денні і відключився.

— Я почуваюся жахливо, — сказала Дженні сестрі.

Вони знов розмовляли по телефону, хоча цього разу Аманда відповідала швидко і нетерпляче.

— Що цього разу? — сказала вона тоном, дуже схожим на Денні.

— Я все висказала Денні, — повідомила Дженні. — Я звинуватила його у тому, що він образив Стіма, що через нього батьки завжди нервували, і що він не працює.

— І що? Це все правда.

— Я навіть запитала, чи взагалі ми його хвилюємо.

— Слушне питання, — сказала Аманда.

— Я не повинна була такого казати.

— Забудь, Дженні. Він заслужив.

— Але запитувати, чи хвилюється він про мене, було неправильно. Він залишив роботу і продовжував платити за квартиру, але все ж приїхав допомогти мені, коли я думала, що розіб’ю голову своїй дитині об стіну.

Хвилинна пауза.

— Я цього не знала, — сказала Аманда.

— Ти що, не пам’ятаєш, як він приїхав мені допомогти?

— Ні, я не знала, що ти готова була вдарити дитину об стіну.

— Що ж, цю частину можеш забути.

— Ти могла сказати мені. Або мамі — вона ж була соціальним працівником.

— Амандо, будь ласка, забудь про це.

Знову пауза.

— Що ж, — сказала Аманда, — у будь-якому випадку, усе інше правда. Денні ніколи не любив Стіма. Він зробив життя батьків пеклом. Він безробітний. І навіть якщо у нього є друзі, ми їх ніколи не бачили. Я впевнена, що йому до нас байдуже. Ти сама казала, що коли він зателефонував перед тим, як приїхати, у нього був нещасний голос. Може, він просто шукав привід, щоб повернутися.

— Усе одно, мені погано, — сказала Дженні.

— Слухай, вибач, але мені треба бігти, я запізнююся на зустріч.

— Добре, біжи, — сказала Дженні і поклала слухавку.

Денні і Нора прибирали на кухні після вечері. Точніше, прибирала Нора, оскільки Денні готував. Але він чомусь теж з кухні не йшов. Ходив, підіймав предмети, крутив у руках і ставив на місце.

Нора розповідала, як возила Реда подивитися на квартиру, де мешкає Сіссі Бейлі. Він заявив, що стіни у тому будинку можна пальцем продірявити. Тому у суботу їхній агент із нерухомості…

— Стім на мене злиться? — запитав у Нори Денні.

— Що ти кажеш?

— Дженні сказала, що він постійно пригнічений.

— Чому ти у нього не спитаєш? — Нора поклала останню каструлю у мийку.

— Я подумав, може, ти знаєш.

— Невже тобі так важко поговорити з ним самому? Він тобі такий огидний?

— Він мені не огидний! Хай йому.

Нора закрила посудомийну машину, повернулася і глянула на Денні.

— Що, не віриш? — запитав Денні. — У нас нормальні стосунки! І завжди були. Тобто, так, він завжди такий правильний святоша, типу «подивіться, я кращий від усіх». І говорить він завжди занадто спокійно і лагідно, і, здається, зверхньо. За легендою, він спокійно сприймає всі життєві негаразди, але, по правді, коли у нього були життєві негаразди? Але у мене до нього претензій немає.

Нора загадково посміхнулася.

— Добре, — врешті сказав Денні, — я сам поговорю зі Стімом.

— Дякую за вечерю, було дуже смачно, — сказала Нора.

Денні лише відмахнувся і вийшов з кухні. У вітальні Ред дивився випуск новин.

— А де Стім? — запитав Денні.

— Нагорі з дітьми. Здається, там хтось щось розбив.

Денні вийшов у коридор і піднявся сходами. У дитячій кімнаті галасували діти.

Троє хлопців повзали навколо дороги, напроти них на нижньому ліжку сидів Стім і розглядав шухлядку комода, розламану навпіл.

— Що тут сталося? — запитав Денні.

— Здається, хлопці переплутали комод із горою.

— Це був Еверест, — промовив Піт.

— А…

— Подай, будь ласка, клей, —