Читати книгу - "Англійський пацієнт"

Він виліз із криниці.

Її рука випромінювала промінь світла діаметром близько метра, котрий поглинався темрявою, і Караваджо уявляв, що між ними лежить чорна долина. Вона затисла книжку в коричневій палітурці під правою пахвою, одночасно з дівочими кроками з’являлися одні книжки та зникали інші.

Вона подорослішала. І тепер він любив її більше, ніж тоді, коли розумів її краще, коли вона ще була дочкою своїх батьків. Хана перетворилася на людину, котрою сама вирішила стати. Він знав, що якби випадково перетнувся з Ханою на одній із європейських вуличок, відчув би щось знайоме, та не впізнав би її. Тієї ночі, коли він вперше з’явився на віллі, йому вдалося приховати свій шок. Її аскетичне обличчя спочатку здалося холодним і загостреним. Він зрозумів, що за два місяці звик до неї нової, до тієї жінки, якою вона зараз є. І сам не міг повірити, що йому подобається її перевтілення. Кілька років тому він намагався уявити її дорослою, але наділив дівчинку рисами, сформованими її оточенням. Він вигадав когось іншого, не цю чарівну незнайомку, котру любив іще міцніше, бо вона створила себе, не використавши нічого із запропонованого ним.

Хана лежала на канапі, повернувши лампу так, щоб зручно було читати, і вже заглибилася в книжку. Згодом вона раптово підвела погляд, прислухалася і хутко вимкнула світло.

Чи відчула вона його присутність у кімнаті? Караваджо знав, що дихає дуже голосно, бо стримувати дихання було досить важко. Світло з’явилося на мить і знову рвучко вимкнулося.

Потім здалося, що все в приміщенні, крім Караваджо, заворушилося. Він чув, що навколо щось відбувається, і дивувався, чому його ніхто не торкнувся. У бібліотеці з’явився хлопець. Караваджо попрямував до канапи і простягнув до Хани руку. Але її вже не було там. Коли він випростався, рука схопила його за шию та кинула на канапу. Спалахнуло світло, чоловіки зітхнули й покотилися підлогою. Рука з ліхтариком все ще тримала Караваджо. Потім у променях світла виникла боса нога, промайнула повз Девіда і наступила хлопцеві на карк. Увімкнулася інша лампа.

— Упіймала. Упіймала.

Чоловіки на підлозі подивилися вгору на відтінений світлом силует Хани. Вона наспівувала:

— Я впіймала, я впіймала.

— Я використала Караваджо та його жахливе сопіння. Так і знала, що він буде тут. Він був моєю секретною зброєю.

Її нога міцніше притисла хлопцеву шию.

— Здавайся. Зізнавайся.

Караваджо затремтів у хлопцевих руках, увесь вкрився потом і не міг вивільнитися. Світло обох ліхтарів впало на нього. Якимось чином він випростався і вирвався з цього жаху.

— Зізнавайся, — сміялася дівчина.

Девід мусив відкашлятися, перш ніж говорити, але вони навіть не слухали, збуджені своїми пригодами. Він виліз із хлопцевих обіймів і мовчки пішов з кімнати.

Навколо них знову панує темрява.

— Ти де? — запитує Хана. Потім швидко рухається.

Кіп стає в таку позицію, що вона падає йому на груди, й обіймає дівчину. Вона кладе руку йому на шию, потім притискається устами до його уст.

— Згущене молоко! Під час наших змагань? Згущене молоко?

Тепер вона торкається устами його шиї, смакує піт на місці, де щойно була її боса нога.

— Я хочу бачити тебе.

Хлопець вмикає світло й бачить Хану — на обличчі в неї бруд, а волосся спітніле та розкуйовджене. Вона посміхається йому.

Кіп підносить руки до її розстібнутих рукавів, обіймає за плечі. Якщо вона відхилиться зараз, його руки залишаться з нею. Хана нахилом переносить усю свою вагу назад, перевіряючи, чи підхопить, чи зупинять його руки її падіння. Сапер скручується клубком, підіймає ноги в повітря, лише долоні, руки й уста залишаються на дівчині, решта його тіла перетворилася на хвіст богомола. Ліхтар все ще торкається спітнілих м’язів на лівій руці. Ханине обличчя нахиляється до світла, щоб цілувати, облизувати й смакувати. Кіпове чоло заглиблюється у вологе дівоче волосся.

Раптом хлопець зривається та перетинає кімнату, світло його саперського ліхтаря відбивається від стін. Він провів тут цілий тиждень, прибираючи усю можливу вибухівку, тож тепер приміщення безпечне. Воно нарешті вирвалося з лещат війни і перестало бути зоною чи територією. Він просто обходить його з ліхтарем, розглядає стелю й усміхнене обличчя, проходячи повз Хану. Дівчина стоїть на спинці канапи й милується його блискучим струнким тілом. Наступного разу, минаючи її, Кіп помічає, що Хана нахилилася й витирає руки об сукню.

— Але я впіймала тебе, впіймала тебе, — скандує вона. — Я — могіканин з Денфорт-авеню.

Потім вона катається на Кіповій спині, а світло її ліхтаря тремтить на книжкових корінцях на горішніх полицях. Хлопець кружляє з нею, Хана підіймає й опускає руки, а потім падає вперед мертвою вагою, перевертається, хапає його за стегна, вивільняється і лягає на спину на старий килим, котрий досі пахне давно минулими дощами. Пилюка й пісок наліпилися на її вологі руки. Кіп нахиляється до неї, дівчина тягнеться й вимикає ліхтар на його руці.

— Правда ж, я виграла?

Він досі не промовив ані слова відтоді, як увійшов до кімнати. Робить той жест, котрий так подобається Хані, — кивок, наполовину схвальний, наполовину заперечливий. Бачити дівчину заважає потужне світло. Вимикає її ліхтар, і вони стають рівноправними в темряві.

У їхньому житті настає місяць, коли вони сплять поруч. Формальний целібат між ними. Вони відкривають, що фізичне кохання — це ціла цивілізація, ціла країна, на чолі якої вони стоять. Це любов до самої ідеї існування його чи її. Я не хочу, щоб мене трахали. Я не хочу трахати тебе. Де він навчився цього чи, може, вона, такі юні, важко сказати. Можливо, від Караваджо, котрий вечорами розповідав їй про свій вік, про ніжність до кожної клітинки коханця, коли ти осягаєш свою смертність. Зрештою, це була ера смертності. Бажання хлопця заспокоювалося лише в найглибшому сні в Ханиних обіймах, його оргазм іноді залежав од місячного тяжіння, від того, як напиналося вночі тіло.

Цілий вечір він притуляється вузьким обличчям до Ханиних грудей. Згадує, як приємно, коли тебе пошкрябують, а Ханині нігті виписують кола його спиною. Цьому задоволенню багато років тому його навчила нянька. Весь комфорт і умиротворення, котрі він пам’ятає з дитинства, пов’язані з нею, а не з матір’ю, котру він любив, і не з братом чи батьком, з якими грався. Коли він лякався чи не міг заснути, лише нянька розуміла його потребу і заколисувала Кіпа, поклавши долоні на вузеньку спину.