Читати книгу - "Данило Галицький"

Марійона, що дивилися на його профіль, укотре подумала, що щаслива, домігшись кохання такої людини. І що не дай Боже заслужити його ненависть.

XIV

Відповідь Данила

Дружина Василька Романовича, князя Волинського, підтяглася до Холма похмурого жовтневого дня 1259 року від Різдва Христового. Дорога так розкисла під осінніми дощами, що довелося рухатися по узбіччях, де ноги не так потопали в болоті. І все одно глина, що налипала на чоботи, уповільнювала просування загонів. Навіть коні зморилися, тож доводилося підганяти їх батогами й палицями.

Коли було віддано наказ розташовуватися на нічліг під міськими стінами, багато просто попадали на землю, не в силах рубати дрова, годувати коней або зводити намети.

Князь Василько, завбачливо подолавши решту шляху на колесах, вибрався з візка свіжим і бадьорим. Скочивши на сідло, він гукнув наближених, і вони поскакали разом до воріт. Праворуч від дороги тяглося ціле городище, складене з куренів і землянок. Данило писав братові, що створює військо народне, скликаючи туди всіх, хто здатний тримати зброю. Спочатку Василько не вірив у серйозність цієї затії, але тепер, побачивши натовп мужиків із кілками й сокирами, уперше подумав, що Данило вчинив правильно.

Як завжди.

Василько не заздрив старшому братові, не думав про суперництво з ним. Данило був для нього взірцем із самого дитинства. Він був розумніший, він був сильніший, він був спритніший. Василько вважав за честь бути правою рукою такої людини. Самому йому бракувало не те що сили або розуму, а рішучості, волі, готовності діяти. Плани Василько будував чудові. А ось у життя втілював їх рідко. Якби не Данило, що підштовхує його вперед, він би міг роками стояти на місці.

У свої п’ятдесят років Василько Романович усе ще потребував опіки. Її забезпечував старший брат. Вони обидва були князями, але Василько прекрасно розумів, що ніколи не утримав би Волинь, якби не підтримка Данила. Тому, дізнавшись про вторгнення ординців на Галичину, він жодної секунди не вагався перед тим, як заступитися за брата.

Вони зустрілися в залі, де щойно закінчилася рада, залишивши по собі повітря густе і важке. Тут же був племінник Василька, Лев, усе ще збуджений після суперечок із боярами.

– Здатися без бою пропонують, – обурювався він, ходячи від стіни до стіни. – Мовляв, данину платити не так дорого, як воювати. Усе на золото міряють, продажні душі.

Проходячи повз крісло, висунуте із загального ряду, Лев так штовхнув його, що воно з гуркотом відлетіло й перекинулося.

– Бушує, – сказав Данило, намагаючись не подати виду, що милується сином. – Добре, що інших синів по містах розіслав, бо рознесли б мені палац.

– Отже, вирішив повернутися в Холм? – запитав Василько, озираючись.

– Сюди тартарам дійти не просто буде, та й оборону тримати легше, – сказав Данило. – Береги Угорки круті, з боків вежі в Белявіні і Столпні. У Холмі відтепер і столиця, і єпархія. Галич за межами залишився. Звідти до Києва ближче, а звідси – до Відня. Відчуваєш різницю?

Він сильно ляснув меншого брата по плечу, не знаючи, куди подіти енергію, що зібралася всередині.

– Обережніше, брате! – Василько потер плече, боязко дивлячись на Данила. – Як ведмідь!

– Тільки зацькувати себе не дам. Уже розіслав гінців по допомогу. Чекаю угрів, ляхів, литовців. Суздальців також чекаю. Навалимося разом на ординців, придушимо.

Він переоцінив тих, кого вважав своїми союзниками. Наступного дня прискакав гонець від Міндовга, який повідомив, що правитель не візьме участі в битві, оскільки війська потрібні йому для захисту від тевтонців. Потім відмовилися й інші. Закликавши Василька і Лева, Данило урочисто проголосив:

– Хоч і зрадили мене всі навколо, але сам я не здамся. Не бачити Орді земель галицьких. Кожну п’ядь кров’ю окропімо, а не віддамо ворогові. Зі мною ти, Леве? Зі мною ти, брате?

– З тобою, – відповіли обидва в один голос.

– Тоді слухайте уважно, – сказав Данило. – Вивідачі доносять, що Куремса на Бакоту йде. Там старійшина Мілей сидить. Надії на нього мало. Не довіряю я йому, кажуть, його тартари таємно своїм баскаком призначили. Бери моє військо та їдь туди, Леве. А я в Литву вирушу, спробую Міндовга переконати. Віч-на-віч він більш поступливим буде.

– Мені що робити? – запитав Василько.

– Ти, брате, у Холмі залишишся зі своїм військом. Повернуся, вирішимо, як далі бути.

Після ради всі троє розійшлися до своїх покоїв, але спати їм тієї ночі не довелося: відразу після півночі спалахнула пожежа у великому місті; вітер погнав полум’я на палац; дерев’яні споруди зайнялися, як сухі дрова. До самого світанку вирувала пожежа, перекидаючись із даху на дах, а коли полум’я вдалося збити, залити водою та закидати землею, Холмом поширилися чутки, що це було знамення, яке вказує на те, що сам Господь хоче спопелити місто.

Зчинилася паніка. Люди кинулися бігти з проклятого місця. Біля західних воріт сталася така тиснява, що ніхто вибратися не міг; тих, що впали на землю, топтали й калічили колесами. Але найгірше, що тривога передалася й ополченцям за межами міста. Довелося Данилові підніматися на стіну і звертатися до людей із закликом заспокоїтися. Дув сильний вітер, доводилося кричати, князь собі голос зірвав і закінчував хрипко, перериваючи мову кашлем. Плащ, що розвівався, норовив захопити за собою, скинути зі стіни, тому князь розстебнув пряжку, дозволивши плащу впасти. Він думав, що ратники, які стояли поруч, підставлять руки, але ті заґавилися, і пурпурний шовк злетів у небо, перетворившись там на маленький клапоть.

– Подивіться один на одного і запитайте себе, чи не соромно вам, – запитував Данило, упершись руками в боки і широко розставивши ноги. – Якщо так далі піде, то ви власної тіні лякатися станете. Ворони ви чи люди? Що бусурмани про вас подумають? Вони вирішать, що Русь можна без зброї захопити. Тупни ногою голосніше – всі і розбіжаться без оглядки. Ні, не треба мені таке воїнство. Збирайте свої речі й вирушайте по домівках. – Данило махнув рукою. – Без вас упораємося. Виберетеся зі своїх шпарин, а ворог уже розбитий. Ось радість вам буде!

Унизу заремствували, завертіли нечесаними головами, почали переминатися з ноги на ногу. Це був переломний момент. Ополченці були вже досить присоромлені, тепер слід було їх похвалити. Так Данило і зробив.

– Я бачу, не всі готові кинути церкви православні на поталу ординцям. Є серед вас і сміливці. Ось вони нехай залишаться. І багатство