Читати книгу - "Я обслуговував англійського короля"

лишалися бліді, позаяк або стояли біля воріт, або сиділи в келіях і складали звіти, вони не могли перерахувати всіх навіть за прізвищами, бо деякі прізвища, такі як Новак і Новий, повторювалися тут по тричі, та й інші теж, і потім їм доводилося завжди бути при зброї, і раз у раз у них падали пістолети й торбинки з кулями, і вони підтирали й переписували свої звіти, які їм врешті-решт складав якийсь власник готелю, так, мовби складав меню. Від католицького училища тут залишилося господарство, десять корів, і надою з їхнього вим’я не вистачало для вранішньої кави, а тут подавали натуральну каву з молоком, до якої, як то запровадив пан готеляр Шроубек, додавали чарку рому, того він навчився в кафе «Sacher» у Відні, тому фабрикант лаків і фарб докупив ще п’ять корів, і тепер молока було удосталь, бо дехто від кави з молоком крутив носом і вранці випивав лише чарочку рому або пив той ром просто з глека, такого пузанчика, аби їжа перетравилася, бо вони жерли ще й серед ночі. А як то було гарно, коли раз на місяць приходили на побачення наші родичі… для цього начальник купив білизняні мотузки і натягнув їх довкола уявної стіни, а де мотузки не вистачало, сам провів каблуком лінію, яка відділяла інтернованих від бурси і навколишнього світу… І ось приходили дружини з дітьми, з наплечниками і торбами з їжею, з угорськими салямі й консервами закордонних фірм, хоч ми й намагалися корчити засмучені писки, але були такі засмаглі й відгодовані, що якби хто прийшов і нічого не знав, то подумав би, що в’язниця зовні, а ув’язнені — ті, хто прийшов на побачення, бо родинам вочевидь жилося куди гірше, ніж мільйонерам. А що нам не вдавалося всього з’їсти, то ми, мільйонери, ділилися з міліціонерами, яким усе так смакувало, що вони добилися в начальника дозволу на побачення двічі на місяць, щодва тижні… А потім вийшло так, що коли в нас, усіх разом, не назбиралося тридцяти чи п’ятдесяти тисяч, то начальник вирішив, аби знаючі мільйонери вибирали рідкісні книги з монастирської бібліотеки і на авті відвозили їх до Праги букіністам… потім дійшло до того, що ми могли б продавати й простирадла, і білизну, і сутани майбутніх священиків з бурси Святого Яна під Скалою, на схилах якої ми засмагали і давали після обіду хропака… але продавати було вже майже нічого, бо справжні мільйонери уже давно скумекали і пригледіли ті гарні простирадла, ті довгі нічні сорочки, виткані в гірських селах на старовинних верстатах, вони давно вже повиносили у валізах гарні рушники цілими тузинями, тут того добра були повні склади, бо кожен, хто виходив звідси як майбутній священик, кожен отримував посаг, який тепер ніхто не контролював, ніхто його не пильнував, ба навпаки, його віддали в розпорядження міліціонерів і мільйонерів, аби в цьому збірному мільйонерському таборі не спалахнула яка-небудь заразлива хвороба, яка-небудь холера або дизентерія чи тиф… а тоді відпустку почали брати і мільйонери, так нам довіряли, бо знали, що ми не втечемо, а якби й утекли, то нам самим те на гірше вийшло б, ми навіть привели сюди мільйонера, одного доброго знайомого, щоб він відпочив від сім’ї… тепер міліціонери перевдягалися в цивільне, а їхню форму одягали ми, мільйонери, і охороняли самі себе, і коли нам доручали в неділю або з суботи на неділю службу, таку мільйонерську вахту, то ми дуже тішилися, бо то була комедія, якої не придумав би й Чаплін, після обіду ми гралися в ліквідацію табору, мільйонер Тейнора, перебраний на начальника охорони, оголошував, що табір ліквідовується, мільйонери можуть іти додому, але вони ховалися, а інші мільйонери, перебрані на міліціонерів, їх умовляли, малювали їм усі приваби життя на волі, що не будуть вони там терпіти і пріти під батогами міліціонерів, а заживуть вільним життям мільйонерів, але ті й слухати не хотіли, тоді мільйонер Тейнора, переодягнений на міліціонера, і начальник мільйонерів, перебраних на міліціонерів, що стояли на брамі, оголосили примусову ліквідацію табору, і ми повитягали з келій тих, у кого було по десять і вісім мільйонів і кому дали по десять і вісім років, потім шукали ключі до брами і не могли їх відімкнути, тоді мільйонери оббігли ворота і відімкнули їх ззовні і увійшли через них усередину, і ми всі дивилися й заходилися реготом, коли мільйонерів, яких вели міліціонери, витягли за межі бурси і замкнули за ними браму, і мільйонери полізли на саму вершину Скали, а коли роззирнулися, то, все гарненько обдумавши і повернувшись, почали стукати у браму в’язниці, навколішках просити мільйонерів, перебраних на міліціонерів, аби ті надали їм притулок… я теж сміявся, хоча насправді не сміявся, бо хоч я й був з мільйонерами, все ж до них не дорівнявся, хоча й спав у одній келії з власником готелю паном Шроубеком. Але все одно я лишався для нього чужим, я навіть не смів подати йому ложку, що впала, я підняв її й тримав і так стояв у нашій їдальні з простягнутою ложкою, як перед роками з чаркою, з якою ніхто тоді не захотів зі мною цокнутися, і пан готеляр пішов за іншою ложкою, і їв юшку тією ложкою, а ту, яку я поклав біля його тарілки, ту ложку він гидливо відсунув серветкою і вона впала на підлогу, всі дивилися, як пан готеляр ту ложку ногою копнув від себе так, що вона відлетіла під стіл з церковною уберею… Я сміявся, але мені було не до сміху, бо коли я починав розповідати про свій мільйон, про своє підприємство «У розколині», всі мільйонери мовчали й дивилися в різні боки, вони не визнавали мого мільйона, моїх двох мільйонів, і я зрозумів, що вони лише терплять мене в своєму середовищі, бо я негідний їх, бо мільйонери мали ті свої мільйони вже давно, ще перед війною, тоді як я розбагатів лише під час війни, тому мене в своє середовище вони прийняти не лише не хотіли, а й не могли, бо я йшов до свого мільйона не так, як вони, я був скоробагатьком, напевно, так самісінько те було в тому моєму сні, якби ерцгерцог підвищив мене до шляхетського стану і зробив бароном, то бароном від цього я ще не став би, бо решта шляхти мене до свого середовища не прийняла б, як тепер мене не прийняли за свого мільйонери, а ще рік