Читати книгу - "Улісс"

Він замовк і поглянув на них, тішачися їхнім мовчанням.

Зловісна провість — для нього!

Дж. Дж. О’Моллой озвався з жалем у голосі:

— А проте він помер, так і не ввійшовши в землю обітовану.

— Раптове — в — ту — мить — хоч — і — від — тривалої — недуги — часто — заздалегідь — припущене — сконання, — вирік Ленеган. — А з минулого його чекало велике майбутнє{293}.

З вестибюля почувся тупіт босих ніг, які мчали вгору сходами.

— От що таке красномовство, — виголосив професор, і ніхто йому не спромігся заперечити.

Розвіяне вітром. Юрмища людей у Муллагмасті і в королівській Тарі. На цілі милі — суцільні вуха. Слова трибуна лунають, і враз вони розвіяні на чотири вітри. Народ прагнув сховатися в його голосі. Мертві звуки. Акаша — зібрання зображень геть усіх подій, що відбулися де-небудь і коли-небудь у цілім світі. Любіть його і хваліть, а мені вже годі.

У мене є гроші.

— Джентльмени, — озвався Стівен. — Наступним пунктом нашого порядку денного пропоную питання про те, щоб перенести збори в інше місце.

— Мені аж дух перехопило. Сподіваюся, це не просто пропозиція задля люб'язности, як то часто ведеться у французів? — запитав містер О’Медден Берк. — Здається мені, настав той час, коли, метафорично кажучи, кварта вельми доречна у вашій старовинній корчмі.

— Тож хай буде так, і вирішимо справу цю найрішучішим чином. Усі ми за, от і повна краса, — оголосив Ленеган. — Проти нема. Оголошую пропозицію прийнятою. В яку ж саме наливайку?.. Я голосую за Муні!

Він рушив перший, напучуючи:

— Ми категорично відмовляємося вживати міцні напої, хіба ні? Так, ми ні. Що ви! Ні в якому разі.

Містер О’Медден Берк, який рушив зразу за ним, замахнувся на знак солідарности парасолею і вигукнув:

— Макдуфе, починай!

— Який батько, такий син! — гучно озвався редактор, поплескавши по плечі Стівена. — Ходімо. Де в біса мої ключі?

Він попорпався у кишені й витяг зіжмакані аркуші.

— Ящур. Це я пам’ятаю. Все буде гаразд. Надрукуємо. Де ж вони? Буде гаразд.

Він знову запхнув аркуші в кишеню і зайшов у кабінет.

Будемо сподіватися

Дж. Дж. О’Моллой, перш ніж зайти слідом за ним, тихо сказав Стівену:

— Сподіваюся, ви доживете, доки їх надрукують. Майлсе, на хвилину.

Він зайшов у кабінет і зачинив за собою двері.

— Ходімо, Стівене, — сказав професор. — Чудове те, що ми чули, правда? По суті, пророче видіння. Fuit Ilium[103]. Грабунок вітряної Трої{294}. Царства світу. Володарі Середземного моря тепер стали феллахами.

Перший хлопець-газетяр збіг повз них сходами і вискочив на вулицю, репетуючи:

— Перегони, спеціальний випуск!

Дублін. Мені ще треба багато, багато чого навчитися.

Вони повернули ліворуч, пішли по Еббі-стрит.

— Я теж бачив видіння, — озвався Стівен.

— Ага, — сказав професор, широко ступаючи, щоб піти з ним у ногу. — Кроуфорд знає, куди ми.

Повз них промчав іще один хлопець, репетуючи на бігу:

— Перегони, спеціальний випуск!

Дорогий драний Дублін{295}

Дублінці.

— Дві дублінські весталки{296}, — почав свою оповідь Стівен, — похилого віку й богомільні, прожили п’ятдесят і п’ятдесят три роки на Фамболлі-лейн.

— А де це воно? — поцікавився професор.

— У районі Блекпіттса.

Мокра ніч і голодний дух пекарняного тіста. Під стіною. Сальне обличчя блищить із-під її фланелевої хустки. Серця калатають несамовито. Акаша-хроніка. Швидше, любчику!

Ануж бо. Спробуй. Нехай буде життя.

— Їм закортіло побачити Дублін із вершечка Нельсонової колони. Наскладали вони три шилінги десять пенсів у червону бляшану скарбничку, подобу поштової скриньки. Тож вони витрусили звідти трипенсовики й один шестипенсовик, а монетки-пенсовики вишкрябали за допомогою ножа. Два шилінги три пенси сріблом, один шилінг сім пенсів міддю. Надягнули капелюшки та святкові сукні й взяли парасолі на випадок дощу.

— Мудрі діви, — зауважив професор МакГ’ю.

Життя як воно є

— За шилінг і чотири пенси вони купили свинячого холодцю й чотири скибки грінок у міс Кейт Коллінз, яка тримає їдальні в північному Дубліні, на Мальборо-стрит… Потім вони купили двадцять чотири стиглі сливи у дівчиська, що торгує під Нельсоновою колоною, щоб потамувати спрагу після холодцю. Потім заплатили дві трипенсові монети джентльменові біля турнікету і почали повільно тюпати вгору гвинтовими сходами, охаючи, спонукуючи одна одну, жахаючись у темряві, відсапуючись, перепитуючи одна одну, чи в тебе холодець, славлячи Господа і Пречисту Діву, наміряючись повернутися униз і визираючи у вентиляційні отвори. Ну, дяка Богові! Ми не могли уявити навіть, що це так високо.

Звати їх Енн Кірнс і Флоренс МакКейб. У Енн Кірнс простріл, і вона лікується, натираючи поперек водою з Лурду, бере її в одної жінки, що дістала пляшечку від ченця-пасіоніста{297}. А у Флоренс МакКейб щосуботи на вечерю свинячі ратиці, тушковані з капустою, і пляшка подвійного пива.

— Антитеза, — зауважив професор, кивнувши двічі. — Діви-весталки. Бачу їх, наче перед собою. Що ж це наш приятель так забарився?

Він озирнувся.

Хлопці-газетярі притьмом вискакували на вулицю і розбігалися на всі боки, репетуючи, розмахуючи білими аркушами газет. Зразу за ними на порозі з’явився Майлс Кроуфорд, розмовляючи з Дж. Дж. О’Моллоєм, його капелюх над обличчям цегляного кольору здавався німбом.

— Та йдіть уже, — гукнув професор і помахав рукою.

І знову рушив поряд із Стівеном.

Повернення Блума

— Так, — сказав він. — Я їх бачу.

Містер Блум, задиханий, закручений виром несамовитих хлопців-газетярів під редакціями «Айриш католик» і «Дублін пенні джорнел», заволав:

— Містере Кроуфорде! Хвилинку!

— «Телеграф»! Перегони, спеціальний випуск!

— Ну що там таке? — озвався Майлс Кроуфорд, сповільнюючи ходу. Хлопець крикнув в обличчя містерові Блуму:

— Жахлива трагедія в Ратмайнсі! Дитину придавили ковальські міхи!

Інтерв’ю з редактором

— Я щодо цієї реклами, — почав пояснювати містер Блум, проштовхуючись крізь тисняву хлопців, відсапуючись і витягаючи з кишені вирізку. — Я щойно переговорив із містером Кейзом. Він згоден продовжити рекламу на два місяці. А там буде видно. Але він хоче, щоб в одному з суботніх номерів, на рожевих сторінках, ви опублікували замітку, яка привернула б увагу і читачів «Телеграфа». І він хоче таку, яка була в «Кілкенні піпл», якщо ще не пізно, я казав про це радникові Наннетті. Я можу взяти її в національній бібліотеці. Будинок ключів, розумієте? Його прізвище Кейз. То це буде гра слів. Він же, власне кажучи, пообіцяв, що продовжить замовлення. Та йому кортить іще й трохи порекламувати себе. Що я маю йому переказати, містере Кроуфорде?

П. М. С.

— Перекажіть