Читати книгу - "Герої (не)війни"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Серед улюблених пояснень тих, хто косить від мобілізації, — малі діти. У Володі їх двоє. Одному майже шість. Другому немає ще й двох років.
— А як звати?
— Старшого Владік звати. А меншого — Артем. Кстаті, балакать тільки навчився. Я ще навіть і не бачив і не чув, — важко і з жалем зітхає боєць. Тут, на фронті, бійці особливо гостро переживають усе те, що відбувається у них вдома і… без них.
— А що, по телефону з вами не розмовляє?
— По телефону він стісняється, — згадавши про родину, боєць розчулюється, і Володині блакитні очі наповнюються вологою. Він, соромлячись, їх опускає долу. А я, щоб не бентежити його ще більше, роблю вигляд, що уважно оглядаю околиці, які контролюють терористи. За кілька хвилин ми знову продовжуємо розмову.
— А дружині, певне, важко з двома малими дітьми на руках?
— Канєшно, тяжко. Вони ж хлопці — не слухаються часто. Тому треба те, тому — те. Малому все ж цікаво зараз — лізе кругом, заважає мамі. То вона вже по телефону, буває, кричить: «Все вже надоїло, давай, приїжджай додому пошвидше». А я кажу: «Я ж не винуватий. Нічого, приїду скоро».
Ми топчемося на роздоріжжі. Дорога прямо веде до Донецька. Та, що праворуч, — до Красногорівки. Місто звідси видно неозброєним оком. Але в Красногорівку нам поки що не треба. А вперед — не можна. «Там уже працюють ворожі снайпери», — попереджає боєць. Та й випадкова граната, запущена бойовиками, може зачепити осколками.
— А як дружина вас відпустила? Не було проблем, сварок?
— Вона дуже переживала у перші дні. Коли я отримав повістку, коли збирався, відїжджав. А потім якось змирилася. Часом каже: «Ну, ти ж сам пішов».
— А коли це так вона каже? Ви що, скаржитеся їй?
— Нє, ну, буває, дзвоню, кажу їй: «Ой, капець, спати хочу дуже». Бо ми ж через сутки тут заступаємо, не висипаємося. І це все напруження довкола. Стрілянина. Боїшся проґавити щось, постійно вглядаєшся в цю темряву, не спиш. А вона каже: «Ти ж сам захотів». Ну да, це правда. Я нікуди від армії не тікав. Прийшла повістка — пішов. Усе. Добровільно.
— От ви кажете: «вглядаєшся». А що, у вас тепловізорів немає?
— Які тепловізори? У нас їх тут один на весь фланг. У сусідів. От коли є підозри, що хтось повзе, їм дзвонимо — просимо помогти — подивитися. А так — нє, у нас немає.
Про проблему тепловізорів на передовій тут, в околицях Мар’їнки—Красногорівки, я чула: прес-секретар 14-ї бригади розповідав. Просив передати волонтерам, щоб допомогли. Але що так все критично, я не думала. Без цієї спецтехніки тут — як без рук. Довкола суцільні поля та посадки. І хто його знає, звідки цієї ночі приповзуть бойовики. А ночі тут бувають хоч в око стрель — такі темні та непроглядні. Ближче до Красногорівки — густий очерет, який ворог також використовує як прикриття, коли запускає в український тил диверсійні групи.
— А ночніки — прилади нічого бачення у вас хоч є?
— Ночніки є. Але в них дуже погано все видно. Особливо коли туман. Взагалі нічого не проглядається. От тоді нам у нагоді і стають собаки, — підморгує Водлодимир. Тому ми їх і збираємо по всіх околицях, бо вони у нас — і за тепловізори, і за ночніки, і за всю техніку, якої нам через два роки війни ніяк не дадуть.
Ліворуч знову чути постріли.
— О, це знову міномет працює, 82-ка. Люблять вони його, бачте, навіть серед білого дня стріляють. От так вони дотримуються Мінських домовленостей. Ну, то які ж можуть бути домовленості?
Ми ще кілька хвилин вдивляємося в лісосмугу, яку контролюють бойовики. З того боку тихо і спокійно. Вочевидь, цієї миті їх більше непокоять «сусіди». Бо одиночні постріли переходять у черги. Причому з обох боків. Українські військові, витримавши паузу, відкривають вогонь у відповідь.
— Ходімо, а то вони в любий момент можуть на нас вогонь перекинути. — Володя першим розвертається і прямує до опорного пункту, де мешкають бійці.
— А вас чогось війна навчила? — знову вступивши в нерівну боротьбу з болотом, намагаюся догнати мого співрозмовника.
— Навчила. — Що Володя зітхає, я бачу по його плечах, які на мить піднімаються, а потім швидко і різко опускаються. — Саме перше, напевне, навчила цінувати життя. І близьких людей, які тебе оточують. Багато чого навчила…
Догнавши нарешті Володю, я на кілька секунд зупиняю погляд на його обличчі. І мені здається, що саме цієї миті він думає про своїх хлопчиків — 6-річного Владислава і 2-річного Артемка, які так чекають на батька вдома...
«Будинок Павлова» і український прапор у «сірій» зоні
— Он, бачте, той прапор? То вже «сіра» зона. Це ми його повісили — хай знають, на чиїй вони землі, — придивляючись туди, куди вказує рукою «Кока-Кола» — такий позивний у мого співрозмовника, бійця 14-ї бригади, невисокого ясноокого чоловіка з веселим і водночас хитрим виразом обличчя, — помічаю синьо-жовтий стяг, що майорить на вітру. За кілька метрів від нього помічаю ще один — червоно-чорного кольору. Але кольори на ньому вже зблякли від сонця та дощу.
— А червоно-чорний ви теж повісили? — цікавлюся у «Кока-Коли».
— Ні, червоно-чорний висів до того. Ми просто не знайшли такого, щоб замінити. Бачте, він трошки потріпався. А знайшли синьо-жовтий, розписалися на ньому і повісили. От хто був того дня на посту, усі вийшли, дружно, група ентузіастів на нульовий рубіж, і поміняли прапор. — Очі бійця при цьому сміються.
— От так взяли і вийшли? І по вас ніхто при цьому не стріляв? — Я серйозно сумніваюся в його розповіді, адже стоїмо ми метрів за 100 від стягів і вийти за розбитий металолом, який колись був чи то автомобілем, чи то трактором, нам не дозволяють. Бо далі — відкритий простір і ворожі снайпери, які люблять практикуватися у стрільбі по живих мішенях.
— Та ні. — «Кока-Кола» вже трохи дратується від мого нерозуміння. — Ми на бойовій техніці, полностью взводом вийшли, двойками-тройками пішли, зненацька, бігом-бігом, за технікою, встановили флаг, розвернулися і з прикриттям відійшли.
До нас підходить Ігор — кремезний невисокий чоловік з широким обличчям та трішки випнутою вперед нижньою щелепою. Він, як з’ясовується, брав участь у славному «поході» на «нолик» — так тут називають «нічийну» територію, яку в народі охрестили «сірою» зоною. Я прагну деталей.
— А яка їхня реакція була, бачили?
— Наверноє, шок одразу. Шок, а потім істерика і все, — обидва, і Ігор, і «Кока-Кола», вибухають сміхом.
«Кола-Кола» (у мирному житті Микола Миколайович Лиходід — позивний боєць взяв від імені-прізвища) — родом із Запорізької області. Розмовляє українською, бо дід його був з Івано-Франківщини. Мобілізували чоловіка у травні. На передовій, в околицях Красногорівки, служить із жовтня, півроку проходив навчання на військових полігонах.
Блокпост, де чергує «Кока-Кола», метрів за 800 від найближчих позицій бойовиків. Часом, розповідає боєць, ворог підходить ще ближче.
— Вони підходять от туди, де труба, бачте? До тієї труби 400 метрів — і їхній блокпост по цій трасі. А по «зеленці» вони проходять аж до балки, і потім декілька стрєлків викликають вогонь на себе, вказують напрям, де ми концентруємося, і ложать нас АГС. А з терікона работаєт снайпер. Хороша у них снайперська гвинтівка.
— Очень хорошая
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Герої (не)війни», після закриття браузера.