Читати книгу - "Жінка у вікні"

Я дивлюся у дзеркало, дивлюся, як рухається її рот — маленький, акуратно вирізаний, зовсім не як у Джейн. Початково дрібна хвиля гніву з глибини починає наповнювати мене, роздуватися всередині, здійматися, доки не сягає вершин моєї свідомості.

— Ні, — за секунду відповідає вона. А потім, з ясним серпиком усмішки: — Ні, краще не варто.

За нами хор зі стільців шкребеться об підлогу. Я зиркаю через плече; група з чотирьох людей прямує до виходу. Повертаюся у попередню позицію.

Бариста, своїм дзвінким голосом серед шуму:

— Ім’я?

А тоді ця жінка перехоплює мій погляд у дзеркалі. Її плечі вистрибують. Усмішка плавиться.

На якусь мить час завмирає, як у той заціпенілий момент, коли ти вилітаєш з дороги в ущелину.

Не повертаючись і не відводячи очей, вона відповідає тим самим чистим голосом:

— Джейн.

Джейн.

Ім’я скипає бульбашками в мене на губах ще до того, як я встигла б його заковтнути назад. Жінка розвертається, простромлює мене поглядом.

— Здивована тебе тут побачити, — її тон беземоційний, як і очі. Акулячі очі, холодні, різкі. Мені хочеться відзначити, що я й сама здивована тут опинитися, але слова зрадливо підковзуються у мене на язику.

— Я думала, ти… недієздатна, — продовжує вона презирливо.

Я хитаю головою. Більше вона нічого не каже.

Я знову прокашлююсь. Де вона, і хто ти така? — хочеться мені спитати. — Хто ти така, і де вона? Оточуючі голоси вихоряться навколо мене, перемішуються з голосами у мене в голові.

— Що?

— Хто ти така? — Ось.

— Джейн. — Не її голос, а баристи, яка перехилилась через стійку й постукує Джейн по плечу. — Знежирене лате для Джейн.

Вона не відводить від мене погляду, наглядає за мною, ніби я можу її вдарити. Я — авторитетна психологиня, могла б я їй сказати, варто було б їй сказати. А ти — брехуха і шахрайка.

— Джейн? — Бариста пробує втретє. — Ваше лате?

Вона обертається, приймає чашку в зручній картонній сорочці.

— Ти знаєш, хто я, — каже вона мені.

Я знову хитаю головою.

— Я знаю Джейн. Я бачилася з нею. Бачила її у неї вдома. — Голос тремтить, але чіткий.

— Це мій будинок, і ти нікого там не бачила.

— Бачила.

— Ні, — каже жінка.

— Я…

— Я чула, що ти алкоголічка. Чула, що ти сидиш на пігулках. — А тоді вона йде, обходячи мене півколом, ніби левиця. Повільно я обертаюся слідом за нею, намагаючись не відставати. Відчуваю себе дитиною. Розмови навколо нас припинилися, застигли; лише крихка тиша. Периферичним зором на розі кав’ярні бачу хлопця Такеду, який досі стоїть біля дверей.

— Ти спостерігаєш за моїм будинком. Ти переслідуєш мене.

Я хитаю головою, тягаючи її туди-сюди уповільненими отупілими рухами.

— Це мусить припинитися. Ми не можемо так жити. Може, для тебе це й нормально, але для нас — ні.

— Просто скажи мені, де вона, — шепочу я.

Ми обійшли повне коло.

— Я не знаю, про кого чи про що ти говориш. І я викликаю поліцію. — Вона зривається повз мене, штовхнувши мене у плече своїм. У дзеркалі я бачу, як вона виходить, маневруючи між столами, ніби між буйками.

Коли вона відчиняє двері, нагорі лементує дзвіночок, а потім це повторюється, коли вона ляскає за собою дверима.

Я не рухаюсь. У приміщенні тихо. Мій погляд опускається на парасолю. Очі заплющуються. Ніби зовнішній світ хоче пролізти всередину. Відчуття таке, ніби по мені пройшлися бороною. Я спустошена. І знову ж таки, нічого нового я не дізналась.

Окрім одного: вона зі мною не сперечалась — не лише сперечалась, у будь-якому випадку.

Думаю, вона благала.

62

— Докторко Фокс?

Стишений голос просто позаду мене. Ніжна рука на моєму лікті. Я повертаюся, розліплюю повіки.

То хлопець Такеда.

Досі не можу пригадати його ім’я. Заплющую очі.

— Вам потрібна допомога?

Чи потрібна мені допомога? Я за кілька сотень ярдів від дому, хитаюся у своєму халаті із заплющеними очима посеред кав’ярні. Так, допомога мені не завадить. Я опускаю голову.

Його хватка посилюється.

— Ходімте сюди, — каже він.

Він тягне мене через кав’ярню, парасоля б’ється об крісла та коліна, наче білий ціпок[234]. Тихий гул балачок за кавою супроводжує нас.

Тоді звучить дзвіночок, і порив вітру обхоплює мене, а рука хлопця опускається мені на талію; він підштовхує мене з дверей.

Повітря на вулиці спокійне — ніякої мжички. Я відчуваю, що він хоче забрати у мене парасолю, але я відводжу її вбік, підіймаю на рівень очей.

Його рука повертається до мого ліктя.

— Дозвольте провести вас додому, — каже він.

По дорозі його рука міцно обхоплює моє передпліччя, ніби пов’язка тонометра. Уявляю, як він відчуває клекіт у моїх артеріях. Дивно, коли тебе так ведуть; почуваєшся старою. Я хочу розплющити очі, глянути йому в обличчя. Та я не роблю цього.

Поривчасто ми сунемо далі, хлопець йде в ногу зі мною; ми ламаємо хребти листочкам під ногами. Я чую зітхання машини, що натужно проїжджає ліворуч від нас. Десь над головою дерево осипає краплі дощу мені на голову, на плечі. Я думаю про те, чи не йде та жінка по тротуару перед нами. Уявляю, як вона повертає голову і бачить, що я її переслідую.

Тоді:

— Батьки розповіли мені, що сталося, — каже він. — Мені дуже шкода.

Я киваю, очі досі заплющені. Ми йдемо далі.

— Ви вже давно не виходили з дому, так?

Останнім часом це відбувається на диво часто, думаю я, але знову киваю.

— Що ж, ми майже на місці. Я вже бачу ваш будинок.

Серце роздимається у грудях.

Щось брязкає мені об коліно — я усвідомлюю, що то його парасоля, яку він повісив собі на руку.

— Вибачте, — каже він. Я не обтяжую себе відповіддю.

Коли я востаннє з ним розмовляла… коли це було? На Гелловін, здається, більше року тому. Точно: він відчинив нам двері, коли ми з Едом прийшли в парадному одязі, а Олівія одягнута в костюм пожежної машини. Він похвалив її костюм, сипонув цукерок у рюкзак. Побажав нам гарного вечора і багато солодощів. Такий гарний хлопець.

А зараз, через дванадцять місяців, він супроводжує мене кварталом, доки я човгаю у своєму халаті, із запечатаними від світу очима.

Такий гарний хлопець.

І я раптом згадую:

— Ти знаєш Расселлів? — Мій голос вигнутий, але незламний.

Він мовчить. Мабуть, здивований, що я заговорила.

— Расселлів?

Мабуть, це і є відповіддю на моє запитання, але я пробую знову:

— Живуть через вулицю.

— А-а-а, — каже він, — нових сусідів? Ні. Мама