Читати книгу - "Морозенко"

та й схопився.— Ти думаєш, і в Василевого батька багато їх? То тілько вона слебезує всюди, що він сотню рублів у рік получа. Получа, а де вони? Додому ж ніколи нічогісінько не шле. То вона тільки таку ману пуска та витіва і грамоти, і школу. Дума, як з ратієвської дворні, так і велика пані. Прищиться куди як! А про Василя вже того — і такий, і он який, трохи не зорі з неба зніма. А батько каже, що Василь її ні к бісу нікчемний, отак по бур'янах ховатись, мов вовцюга, та цілі дні вилежуватись — йому дай. От і тепер, що хоч дам, тілько ходімо шукати,— то десь у бур'яні і знайдемо.

Іван зареготавсь.

— Ану ходімо, справді.

— Ходімо.

Брати разом посхоплювались і кинулись іти.

— Ти бачив, куди він ішов? — спитав Грицько.

— Він туди, на Ратієвщину подався.

— Ну, так і є. Десь у рові або спить, або лежить.

— Васси-и-лю! — гуконув Івась своїм чистим і тонким голосом, аж луна роздалася.

— Підожди, не гукай. Ми його і так десь у рові або в бур'яні набредемо. Ти йди туди, а я — сюди.— І брати розійшлися, похиливши в обхід Ратієвщини.

Кругом високої кам'яної стіни, колись білої, а тепер полупаної, проліг не так глибокий, як широкий рів. Окіп поріс чорнобиллю, шипшиною, увився березкою, хмелем, а дно рову укрилося широколистою лопушиною, зеленою бугилою. Від того, що сонце ніколи не заглядало у се тінисте місце, дощова вода нікуди не стікала, тут завжди було вогко, аж холодно. На дні рову під лопухами копицями гніздились жаби, чорні, здорові, окаті, а на окопі знай бігали сірі та зелені ящірки. Тута ж іноді і дохла собака або кішка дотлівали; мурав'я здоровенна, як пучка, метушилась, павуки снували павутиння, комарі дзижчали, мошка хмарами носилась. Дике і пустельне місце! І нащо цей рів здався коло такої високої кам'яної стіни? Від татарви лихої? Від злодіїв, розбишак лютих? — Ні.

Покійний князь Ратієв, як заходився будувати собі дворище, велів той рів викопати. Сотні кріпаків місяців зо два тілько й знали, що рили сиру землю. Вирили баюру страшенну; в деяких місцях і до води докопалися, а то воду спускали аж із озера,— тоді і озеро не таке, як тепер, гниле та миршаве, а глибоке та водяне було,— кругом двору, наче річка текла, облягав його водяний рів; тілько коли глухої залізної брами перекинули залізний місток, та й той часто-густо приймався. І ніяким побитом тоді не можна було добратися до двору. Як кріпость та, стояло те дворище у степу проти міста і грізно дивилося на його своїми високими бійницями, у широких пробоях тих бійниць тирчали горлаті жерла пушок, з котрих у великі свята, от як на різдво або на паску, стріляли. Дворище займало десятин з десять поля; багато там люду було поселено, і ніхто не знав, як там живуть вони, ото хіба тільки пушки давали ознаку, що ратієвці святкують свято... Чудний той був князь Ратієв,— низенький, окадкуватий, оброслий волоссям, як звір, воно у його не тільки на щоках і під очима поп'ялося, а й на самому кінці носа, мов бородавка, чорнів кущик; а очі у його? страшні-страшні, як у кроля, червоні, і угору він ними ніколи не дивиться, все у землю; коли ж зводив їх на кого — то недаром! Грізний він був, палючий, як порох, упертий, як камінь, і вередливий, як дитина. Сказав що робити — роби. Оце висила кріпаків ловити живих зайців і напускати у садок... Чуєш гвалт собачий, гук людський, топіт, біганину, а рушниці одно і знай — палять, гукають,— ото Ратієв полює зайців у садку. Або загада човни стругати. Нароблять човнів; в темну-темну ніч спустять їх у рів на воду, ще й позв'язують; і не тільки на човнах, а й на стіні понатикають свічок… огню-огню кругом, мов пожежа. І здалека видно, як огненна в'язка човнів тихо пливе по чорному дну рову, музика тне, люди, як не порозриваються, співають,— ото Ратієв загадав покататися. И нікого він до себе не приймав, ніхто в його ніколи не бував, все те сам і з своєю двірнею витіває. Городяни спершу боялись, а то і привикли, та так привикли, що коли зачують — Ратієв оте загадав зробити,— трохи не усе місто виходило дивитися на ту чудну і дивну затію.

І як умер старий, то довго жалкували, що не буде вже ніколи для їх ніякої забавки. Справді, з старим умерла і його Ратієвщина: люди, що там жили, один по одному розтеклися-розбрелися, розносячи по всіх усюдинах кревні сльози та гіркі жалібниці,— чого їм стоїли панові затії, що вони там терпіли, як бідували. Зостався один сторож Грицько, старий-старий, аж зігнувся, борода біла, як молоко, по коліна. Та й того вряди-годи побачиш: удень його зовсім не видно, хіба уночі почуєш, як старий немощною рукою глухо дзвонить у чавунну дошку, віщуючи про давню славу свого двору, про колишнюю розкіш-багатство. Старий і досі не стеряв віри, що та слава знову вернеться, знову настане, от тільки приїде молодий панич з столиці. Роки минали, панича не було. Широкий рів без піддержки сам собою засипався-осувався, вода висихала, і от тепер, де колись човни плавали, там лопушина розпустила свої широкі листи, і хіба тільки уночі кумкання жаб нагадувало, що там колись була вода.

З приїзду стіна тріснула, сипалася, бійниці попадали і пушок не видно,— сховалися під своїми руїнами; міцні залізні штаби, що держали глуху браму, іржа проїла, зламалися, брама лежала долі, ніхто її не піднімав, і в роззявлені завжди ворота видно було, як колись чистий двір заріс бур'яном, як самий палац опустився. Двері його були наглухо забиті: шибки у вікнах, та й то з половини, поцвіли, запліснявіли — і жалібно вітер свистав у їх чорні пробоїни; колись зелена залізна покрівля злущилася, іржею, мов кров'ю, покрилася, бурею задрало один ріг угору, нікому було те полагодити, вільно вітер гуляв по всій оселі, дощ лив у дірку: стіна тріснула, розійшлася, балки підгнивали-падали, димарі наполовину стриміли,— мов каліка-старець, визирав той палац з-за бур'яну. А від кухонь, від сараїв, від людських хат,— мало чого було видно; і дерево, і глина, і цегла позлазилися вкупу і виглядали страшною руїною.

Одна тільки каплиця, під котрою сховали пана, веселенько визирала своєю гострою головою, на невеликій баньці її блищав невеличкий золотий