Читати книгу - "Танець недоумка"

себе, — не голова, а камера». І радію, що зумів зберегти крихти здорового глузду навіть уві сні. Поки що зумів. Ще не вийшов у вікно й не врізався в опору мосту. Ще не замкнувся у ванній, притиснувши до грудей термобаричну гранату… «У тебе ніколи не вистачить сміливості на таке!» — з докором кажу я (чомусь голосом Вірки) і розумію, що сиджу верхи на паркані з жовтогарячими табличками «Небезпечно! Заборонена зона». Я не можу злізти, бо права рука стала геть пластмасова і вже не слухається мене. «Страшно не висмикнути чеку — ні! Страшно, це коли ти хочеш висмикнути, але тобі — немає чим!» — промайнуло в голові, і ця думка мене чомусь дуже веселить. «Страх — це кокаїн, — раптом зринає в пам’яті фраза, вимовлена голосом Вандлик. — І ти підсів, хлопче. Міцно підсів».

22

— Страх — це кокаїн, — сказала мені якось Вандлик на тренуванні.

— Розумію, — кивнув я. — Адреналінові наркомани й усе таке…

— Ні, — перебила вона. — Забудь про адреналін! Не можна пояснити, що таке страх, на прикладі страху. Це як розповідати про шкоду героїну на прикладі героїну. До того ж наркоманові. Ні, Гілю. Хочеш зрозуміти, що таке страх, слухай мене: це кокаїн. Твого власного виробництва. Ти колись пробував кокаїн?

Пробував. У перший рік армії. Півтори години ти почуваєшся ідеально налагодженим механізмом. Кристально чітке мислення, миттєві геніальні рішення без найменших сумнівів.

І фантастичний невичерпний запас енергії. На півтори години.

— Ні, — відповів я. — Не пробував.

— Під кокаїном — не існує неможливого! Приблизно такий самий ефект справляє страх, коли ти рятуєш свою шкуру. А ще краще — чиюсь. Через таке ти точно проходив. Але буває й по-іншому. Передозування! Бац, і замість припливу енергії — повний ступор! Задишка така, ніби ти пробіг марафон. Піт заливає очі. І в мозку — наче щось перегоріло. Так буває, якщо ти нюхнув забагато, і точно так само — якщо ти перелякався дужче, ніж здатен витримати. Через це теж усі проходили. І ти, я впевнена, якщо покопаєшся, згадаєш.

Мені не довелося навіть копатися.

Я пам’ятаю той випадок дуже добре, бо ступор, про який казала Вандлик, ледь не коштував мені життя. Давно. Але подумки я багато разів повертався до того моменту, коли не знайоме доти ірраціональне почуття тваринного жаху, всупереч усім інстинктам, прикувало мене до землі, не даючи врятуватися…

Мені було сім років. Це трапилося в селі, де жив мамин батько. Велике, зелене, з фермами, красивими хатами, затишними вуличками. На нашій збиралася ціла компанія таких ось «дітей асфальту», що приїхали до бабусь і дідусів. Найголовніша розвага того літа — «нічний стукіт», коли над вікном котроїсь із хат ми прив’язували гілку, а до гілки — нитку, за яку смикали, сховавшись досить далеко. Гілка стукала у вікно, хазяїн визирав зі стурбованим «Хто там?», ми давилися від сміху, аж поки, нарешті, він розумів, у чому річ, і зривав наш пристрій… А потім хтось із місцевих хлопців запропонував учинити таке з хатою баби на прізвисько Горбошия.

Горбошия жила на відшибі. Вона була міцною присадкуватою баберою з напрочуд широкими плечима, величезним горбом над лівою лопаткою й вічно схиленою на правий бік шиєю, наче вона весь час уважно до чогось прислухається. Через перекошений торс права рука жінки видавалася набагато довшою за ліву. А може, так і було. Рука ця була жилава й така міцна на вигляд, ніби належала не бабі, а звиклому важко працювати лісорубові. Казали, що Горбошия раніше була професійна спортсменка. Зірка легкої атлетики чи щось таке. Але її викинули зі спорту чи то через допінг, чи то через заборонені імплантати. Хай там як, саме воно згодом перекосило жінку, зігнувши дугою й передчасно зістаривши.

Дорослі забороняли нам навіть наближатися до її хати, бо Горбошия, як про неї казали, «не дружила з головою». Я бачив її тільки раз — у супермаркеті в райцентрі. Вона котила свій візок, зігнувшись так, що була нижча за нього. Ліву руку по-пташиному зігнула коло грудей, правою — вона й справді видавалася величезною — Горбошия спритно шпурляла у візок товар. Усі оглядалися на неї, а коли Горбошия зиркала знизу-вгору своїми оченятами, то відразу відверталися й поспішали сховатися між рядами. Зараз я майже впевнений, що бачив того дня, як вона зняла з полиці здоровенну сокиру з карбоновим топорищем, які ото рекламують по телевізору, і поклала у свій візок.

«Ходімо до хати Горбошиї!» — сказав хтось, і ми пішли, адже тільки почало сутеніти, небо ще було лілово-сіре і ця витівка не видавалася аж такою страшною.

Нас було шестеро чи семеро. Застали бабу у дворі. Притулившись до штахетин, ми із захватом й острахом спостерігали, як ця могутня жінка рубала дрова, спритно орудуючи великою сокирою — хвацько та із задоволенням, зовсім не так, як можна собі уявити, з огляду на її вік. Між ударами вона гралася інструментом, обертаючи навколо кисті, хоча завбільшки сокира була майже як сама баба. Поправивши на дровітні чергове поліно, Горбошия відразу розмахувалася м’язистою правою рукою. Не приміряючись, з високим «і-і-их» розсікала поліно завжди з першого разу.

Коли ми причепили над вікном Горбошиї суху гілку старої груші, уже стемніло й на небі висвічував місяць. Ми причаїлися на вулиці, біля паркану, щоб шлях для втечі був вільний. Стримуючи трохи нервові смішки, стали смикати за нитку. Ось-ось мало пролунати здивоване «Хто?» або жалібне «Перестаньте!». Але нічого не відбувалося. Ми посилили натиск — нитка могла порватися від наших ривків, гілка тарабанила об скло так сильно, як тільки було можливо. Нічого. Ми осміліли й навіть випросталися, більше не ховаючись за парканом. Горбошия, здається, вирішила нас ігнорувати. Хтось запропонував знову влізти у двір і жбурнути у вікно грудкою землі або каменем… Аж тут двері відчинилися — безшумно й зненацька. Баба навіть не вийшла — вона кинулася до нас, ніби потривожена в лігвищі змія, — дивною скособоченою ходою, кульгаючи, і тому наче підстрибом. Коли на її шляху опинилася лавка, вона не стала обходити, а, наче горила, обперлася своєю величезною правицею й ривком перекинула через неї короткий тулуб, ні на йоту не сповільнивши хід. Ми остовпіло завмерли. І тільки коли тишу літньої ночі розірвав високий металевий звук висмикнутої з дровітні сокири, отямилися й кинулися бігти. Щомиті озираючись, чекали, що баба зупиниться біля паркану, вибухнувши безпомічними прокльонами. Але Горбошия перестрибнула півтораметровий паркан так само легко, як лавку. І тоді ми в унісон видали переляканий, сповнений розпачу крик.

За кілька хвилин ми, засапані до нудоти, обмінювалися враженнями. Бетонна дорога, по якій давно вже ніхто не їздив, вела повз старий цвинтар. У місячному світлі бетонне полотно було майже біле. Ми й досі кидали тривожні погляди через плече, але за нами ніхто не гнався. І отут ми побачили щось попереду.

Це було схоже на кинуту посеред дороги куртку чи щось таке, і ми зовсім не злякалися. Хтось навіть спробував пожартувати. Аж ось це щось ворухнулося. Ми насторожилися. Якусь секунду ще можна було подумати, що це гра тіней у місячному світлі. Але це щось поворушилося знову, і тепер уже було цілком ясно — воно рухається. Іде до нас, незграбно перевалюючись.

«Собака!» —