Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

За лаштунками було тихо. Але не як зазвичай — не втомлено, не байдуже. Тиша трималася в повітрі, як після великої молитви. Коли вже сказано все, але ще не встигло пройти через серце.

Марта сиділа в кріслі, тримаючи скрипку на колінах. Її пальці ще були вібруючими — не від страху, а від енергії, що не встигла зникнути. Вона дихала глибоко, ніби боялась забути, як це — бути повністю живою.

Андрій поруч мовчав. Не дивився на неї — дивився у підлогу, у свою долоню, в зошит із партитурою, який тримав, мов реліквію. Але його присутність — відчувалась у кожній клітині простору. І це було досить.

— Це була не сцена, — нарешті сказала вона.

— А що?

— Це був лист.

— До кого?

— До всіх, хто колись мовчав. І до нього.

Вона підвела очі. Її погляд був легким. Не натягнутим, не розгубленим. А — справжнім.

— І до тебе.

Андрій нічого не відповів. Лише торкнувся її плеча — ніжно, не для підтримки, а для того, щоб підтвердити: він почув.

У залі ще гриміли останні акорди оплесків. Ведуча оголошувала перерву. Але зал залишався наповненим. Люди не поспішали виходити. Вони стояли. Перемовлялись пошепки. Деякі — плакали відкрито.

Коли Марта нарешті вийшла з-за куліс, їй назустріч полетів перший букет. Потім — другий. Потім — десятки. Її руки вже не встигали ловити їх. Вона просто стояла в центрі сцени, а квіти падали, мов сніг. А серед них — одна листівка. Маленька. Тонка. Без конверта.

Вона впала прямо до її ніг.

Марта нахилилась, підняла. На білому папері — знайомий почерк. Три слова. Просто. Без прикрас.

“Я тебе чекаю.”

Серце стислося, але не від болю. Від полегшення.

Андрій уже пішов. Не чекав. Бо знав — вона побачить.

Її руки стиснули записку. Вона не плакала. Не всміхалась. Просто — вийшла за межі сцени. І опинилась під небом.

І тоді сталося щось майже нереальне: сніг пішов знову. Легкий, невидимий, ніби не сніг — а пелюстки. М’які, безшумні, вони падали на її волосся, плечі, руки. І разом із ними — вона відчула себе не артисткою. А дівчиною. Просто — дівчиною, яка пройшла шлях.

На асфальті — тіні. У її руках — скрипка. У кишені — записка.

І попереду — не порожнеча. А повернення.