Читати книгу - "За лаштунками в музеї"

Годинник на каміні, який завжди відстає, вибиває першу-другу-третю. Завіси у вітальні ніхто не зсунув, тож я бачу, як тихо падає сніг. Сніжинки то великі, як гусячий пух, то дрібні, як лебединий, а часом починають вирувати так, ніби ціла зграя буревісників струснула крилами. Я спостерігаю, як небо затягують хмари снігового пуху з усіх видів птахів, які будь-коли існували, і деяких, які існують лише в уяві — як от жар-птиць, що ширяють над веселками. Ялинка вже майже обсипалася, але я все одно запалюю гірлянду, а тоді починаю вертіти скляні кульки на дереві. Якщо потрудитися, можна зробити так, щоб усі кульки крутилися одночасно. Коли вони вдаряються одна об одну, з них сиплються блискітки, вкриваючи мене чарівним пилком.

Примітка (vi) — Пікнік від недільної школи

Пікнік від недільної школи мав удатися на славу. Місіс Мілдред Рівз, що опікувалася недільною школою св. Дениса й організовувала щорічні пікніки, заздалегідь привела свій загін на вокзал. Учителька міс Адіна Террі, її помічниця, уже чекала біля турнікету зі своєю подружкою, Лоллі Патон. Завзятого нового вікарія, містера Доббза, супроводжувала його наречена, міс Феншов — вони разом чатували над великим плетеним кошиком, що містив перекус для дітей. Батьки скинулися на пікнік, проте, на жаль, більшість принесла кекси, тож місіс Рівз і міс Феншов весь ранок різали бутерброди (з рибною пастою і яйцями).

— Який день чудовий! — вигукнула подружка міс Террі, Лоллі Патон, розкинула руки й засміялася так, що вікарій трошки зашарівся, а місіс Рівс із осудом стисла губи.

Утім Лоллі Патон була права — день і справді був чудовий: остання субота липня, ясна і спекотна. Навіть о пів на десяту ранку не було жодних сумнівів, що блакить над балками і скляною стелею вокзалу сяятиме весь день. Останні три вилазки на море пройшли під проливним дощем, але хоч цього разу на них чекає «прекрасна» погода, та ще й, як і належить, стоятиме відплив, тож діти спокійно з’їдять пікнік, побрьохаються на мілині й побавляться, не боячись, що їх знесе хвилями.

У сумці у місіс Рівз лежав аркуш паперу зі списком пісень, які можна співати у потязі, та ігр, у які можна гратися на пляжі — біг парами зі зв’язаними ногами, гилка, людський крокет і пляжний крикет. Місіс Рівз тішилася, що цього року до них приєднався чоловік, себто містер Доббз: по-перше, він міг помогти із правилами крикету, про які вона сама мала доволі розмите уявлення, а по-друге, він мав авторитет у жвавих хлопчаків, частина з яких, на її думку, не отримала належного виховання вдома. А втім, нагадала собі місіс Рівз, чи ж не в тому полягає її християнський обов’язок, аби прищеплювати чесноти цим бідним і не дуже обдарованим дітям? «Пустіть діток», — пробурмотіла вона собі під ніс, але слова потонули в шумі: це прибув експрес Кінгс-Кросс — Абердин. Міс Феншов ледве встигла опустити долоню на руку містера Доббза, який, здається, був готовий сісти в перший-ліпший потяг.

Міс Террі була не така організована, як місіс Рівз: вона взагалі не складала ніяких списків, зате взяла історії, які можна почитати дітям, і то не виховні біблійні притчі, якими стомлювала їх щонеділі, а новеньку книжку «Ластівки й амазонки» — молодший брат запевнив її, що це «крутезні пригоди». Проте врешті книжку навіть не відкривали, бо Лоллі Патон організувала імпровізовану постановку «Пітера Пена», роздавши дітям ролі Загублених хлопчиків, і навіть переконала зніяковілого містера Доббза зіграти запального капітана Гака, хоча місіс Рівз навідруб відмовилася грати крокодила, а міс Феншов похнюпилася над пляшками лимонаду.

— Я мушу сходити по квитки, — заявила місіс Рівз. — Немає сенсу чекати, доки зберуться всі діти, адже хтось неминуче прийде в останню хвилину, а нам не випадає запізнюватися.

— Особливо коли ми самі прийшли заздалегідь, — суворо сказала міс Террі, і Лоллі Патон ущипнула її за бік, так що їм обом довелося втупитися у великий вокзальний годинник, щоб не розсміятися. До місця зустрічі вже прямувала перша надміру пунктуальна дитина: дівчинка у білому з голови до п’ят, із бароковою піною стрічечок на хвостику.

Тим часом діти з Ловтер-стрит ще не виходили — затримувала їх і природна непунктуальність, і мати, яка оце щойно зрозуміла, що забула спорядити їх харчами для пікніка, а місіс Рівз-бо просила занести все до церкви ще звечора. Нелл поквапцем запихнула у духовку булочки, коли та ще не прогрілася до потрібної температури, і відмовилася випускати Бебс, Кліффорда й Банті з дому. Бетті нікуди не їхала — вона останньою з родини злягла із коклюшем, який ледь не довів Нелл до сказу. Ну, а Тед був замалий для поїздок із недільною школою.

— Та їдьмо без їжі, там на всіх вистачить, — скиглив Кліффорд, колупаючи черевиком кухонний одвірок.

— Річ не в тому,— дратувалася Нелл. — Що про нас подумають?

І вона відкинула з чола волосся, ніби хотіла стерти важкі думи.

— Хто про нас подумає? — спитала Банті, що сиділа на кухонному лінолеумі й застібала черевики, зосереджено прикусивши губу.

— Місіс Рівз... люди із цієї твоєї недільної школи... та байдуже.

Нелл вхопила Теда, який саме пхав щось собі до рота, і виколупала в нього з рук камінець. Бебс поквапцем причесалася.

— Я тебе прошу, давай просто підемо, — знервовано буркнула Банті.

У Бебс і Банті ніяких стрічечок не було, їх стригли під горщик, так що волосся повисало пасмами, прикриваючи вуха. Та й білих суконь їм не купували. Бебс надягла сукню полинового кольору, що їй геть не пасував, а найкраща сукенка Банті була бура, в’язана, із заниженою лінією талії.

— Потяг відходить за п’ять хвилин по десятій, — сказала Бебс, — а до вокзалу йти добрі півгодини...

— Особливо коли з Банті, — похмуро сказав Кліффорд.

Бебс розридалася:

— А місіс Рівз просила нас зібратися без двадцяти...

— А вже без двадцяти п’яти... — пробурмотів Кліффорд, втупившись у задній двір, як приречений на смерть, що поволі змиряється із неминучою долею.

— Ану ша! — гарикнула Нелл. — Пундики за хвилину будуть готові. Кліффорд, Бебс, як там тебе, ану знайдіть мені тканинку, щоб їх загорнути.

Бебс витягнула з шухляди рушничок у біло-зелену