read-books.club » Сучасна проза » Записки скаженої малороски , Мирослава Русава 📚 - Українською

Читати книгу - "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"

16
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Записки скаженої малороски" автора Мирослава Русава. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 49 50 51 ... 55
Перейти на сторінку:

 

— Так, — вона сумно кивнула. — Я дуже люблю мистецтво, і мені було важливо мати частинку роботи Михайла у своєму домі, але я не могла дозволити собі відкрити своє ім'я в листі. Його могли побачити і доповісти чоловіку. Це б зруйнувало все, що я маю.

Вона замовкла, а ми з Альбертом обмінялися швидкими поглядами. Мене вразила її сміливість — з одного боку, це був просто портрет, тим паче не її, а її улюбленця, але з іншого — за цим стояла ціла драма її життя, яку вона насмілилася розповісти нам.

— А що стосується фарб, — запитала я, відчуваючи, як питання все більше крутиться у мене на язиці, — чи не розчарувалися ви, дізнавшись, що у Михайла їх не було?

Анастасія злегка здригнулася від несподіванки, але потім стримано посміхнулася, нахиливши голову трохи набік.

— О ні, зовсім ні, — відповіла вона, і я помітила, як її пальці знову почали грати з хусточкою, неначе це допомагало їй заспокоїтись. — Навпаки. Коли він сказав мені, що в нього закінчуються фарби, я з радістю надіслала свої. Вони були зовсім нові, прекрасні. Я просто хотіла допомогти, розумієте? Мені було приємно розуміти, що митець творить шедеври, а я хоч якось до цього причетна.

Її очі світилися м'якою гордістю, і я помітила в цьому щось ніжне — ніби вона вклала частинку себе у цей вчинок. Анастасія явно захоплювалася Михайлом і була щаслива допомогти йому.

— Ви надіслали свої фарби? — перепитала я, намагаючись приховати здивування.

— Так, — кивнула вона, знову посміхаючись. — Він був таким вдячним. І це було так.. так… так приємно — поділитися з митцем тим, що в тебе є. Адже він створював щось чудове, і я хотіла бути частиною цього.

Я замислилася на мить. Таємниця фарб розкрилася. Все стало на свої місця — його нові фарби прийшли від цієї шляхетної, юної дівчини. Але причина його тривожного стану залишалася нерозгаданою. Щось інше продовжувало мучити Михайла, і ця загадка все ще тяжіла над нами.

— Ви зробили дуже щедрий вчинок, — відзначила я, намагаючись повернути розмову на більш легкий тон. Анастасія лише сором'язливо опустила очі. В її погляді читалося задоволення від того, що вона допомогла людині, якою захоплювалася.

Альберт мовчав, але я знала, що і він розмірковує над цим. Таємниця фарб більше нас не турбувала. Однак інша частина цієї загадки, частина, що стосувалася його дивного стану, все ще залишалася прихованою в тіні.

— Ви теж малюєте? — спитала я, намагаючись підтримати розмову, хоча думки про Михайла не залишали мене.

Анастасія, здавалося, здивувалася такому питанню, але її обличчя швидко розплилося в теплій усмішці.

— Так, — відповіла вона, злегка схиляючи голову. — Але це зовсім не те, що робить Михайло. Він має... особливий дар. Я малюю для душі, для себе, розумієте? Картини у мене прості, трохи квітів, пейзажі нашого маєтку... А іноді Маркіза – це моя кішка. Вона моя улюблениця.

Її очі м'яко сяяли, коли вона говорила про своє хобі, про картини, про кішку… і я відчула, що ця молода жінка справді любить мистецтво. Її любов до краси, до деталей свого життя, була щирою, але водночас скромною. Вона не прагнула слави чи визнання, лише радості від процесу. Як і не намагалася шкодити Михайлу.

— Це чудово… А що ж з вашою картиною? — поцікавилася я, намагаючись не показати розчарування відсутністю нової інформації. — Ви вже бачили її? Михайло встиг її завершити?

— О, ще ні, — зітхнула Анастасія, злегка сумуючи. — Але я впевнена, що він створить щось неймовірне. У нього завжди виходить краще, ніж можна уявити. Він обіцяв написати наш маєток і кішку. Я дуже цього чекаю.

Я усміхнулася, хоча всередині мене розривалися сумніви. Її наївне захоплення мистецтвом Михайла та щирість її віри в нього були зворушливими, але не наблизили нас до розуміння того, що відбувається з художником. Навпаки, залишило відчуття, ніби ми ще більше заплуталися.

— Дуже дякую вам за виділений нам час, пані Анастасіє, — промовила я, підводячись. — Це була цікава розмова, і ми вдячні за вашу допомогу.

— О, не варто дякувати, — сором'язливо відповіла вона. — Якщо зможу допомогти ще чимось, буду рада.

Ми попрощалися, і я вклонилася, стримуючи внутрішню тривогу. Анастасія так легко погодилася на зустріч, так відкрито ділилася своїм захопленням. Але як це все стосувалося стану Михайла?

Коли ми з Альбертом вийшли на морозну вулицю, він мовчав, але я знала, що його думки не відрізняються від моїх. Ми обмінялися короткими поглядами, і я лише глибоко зітхнула.

— Що скажеш? — промовив нарешті Альберт, піднявши брови.

— Таємницю фарб розкрили, — я похитала головою. — А от його стан... Ні. Ми так і не наблизились до розгадки.

Задумливі, ми рушили в бік дому, де на нас чекали нові питання без відповідей.

Зимовий Єлизаветград зустрів нас холодом і тишею. Сніг, вкриваючи вулиці пухким покривалом, хрустів під ногами, змушуючи кожен наш крок здаватися голоснішим, ніж хотілося б. Морозний вітер ледь помітно кидався на обличчя, але не був таким сильним, щоб зупинити мене в роздумах.

Думки, одна за одною, скрутилися в клубок, від якого не було жодної користі. Все здавалося надто прозаїчним: замовлення картини, лист, фарби... Ми з Альбертом розгадували це, як якийсь загадковий ребус, а насправді... Виявилося, що все значно простіше, ніж ми уявляли. Невже я й справді переоцінила складність цієї ситуації? Я знову і знову поверталася до нашої розмови з Анастасією, намагаючись знайти щось, що могло б дати нам ключ до розгадки.

— А якщо вона збрехала? — раптом озвався Альберт, розбиваючи мої думки своїм рівним, трохи холодним тоном.

Я прищурилася і різко повернула голову до нього.

— Що ти сказав? — майже прошипіла я, дивлячись на нього з підозрою.

— Що, якщо вона збрехала? — повторив демон, спокійно знизуючи плечима. — Можливо, Анастасія зовсім не така щира, як тобі здалося. Може, її історія з фарбами та замовленням картини — вигадка? А ти не відчула...

1 ... 49 50 51 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки скаженої малороски , Мирослава Русава», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Записки скаженої малороски , Мирослава Русава"