Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

горизонтах людської цивілізації протягом тисячі років, але всі заселені світи мали одну спільну рису: десь на колонізованих ними планетах стояв монумент, який закарбовував для наступних поколінь директиву із забороною порушень каузальності. Так, ніби справами людини не тільки зацікавилися сили, незбагненні для неї, а ще й забажали тепер широкого розголосу про цей факт. Щоправда, відверті заборони неминуче ведуть до того, що хтось їх спробує обійти. Проте цієї темнішої сторони людської природи Есхатон узагалі не пробачав…

Залишаючись на місці, лінійний крейсер купався в фіолетовому сяйві решток зорі. Рівно щогодини підсвічувалася його лазерна мережа і відправляла в навколишню порожнечу ультрафіолетовий імпульс; поруч дрейфувало групування малих платформ-інтерферометрів, з’єднаних лазерами широкосмугових каналів зв’язку. Зовні, в космосі, було гаряче: хоч у схожому на зіницю ядрі не лишилося зірки, щось ізвідти поливало довкілля дощем заряджених часток.

Навколо «Владаря Ванека» розташувалися інші кораблі ескадри, але не настільки близько, щоб бачити неозброєним оком хоч один із них. Тут вони збиралися вже три тижні, чекаючи на відсталі кораблі, що виходили зі стрибка та втомленим ходом добиралися до ескадри. Адже попередні півтора місяця зорельоти виконували стрибок за стрибком між компонентами старої подвійної системи, яка вже давно розгубила свої планети у глибокому космосі і тепер збувала свій немолодий вік на самоті. Із кожним стрибком кораблі забиралися все глибше в незвідане майбутнє, віддалене на тисячі років.

Атмосфера в кают-компанії здавалася незвично напруженою. Нудьга — характерний супутник корабля в поході: минуло вже майже сім тижнів від його початку, і навіть найбільш незворушні офіцери стали дратівливими. Ще кілька годин тому звістка про те, що останні есмінці нарешті прибули в точку рандеву, поширилася крейсером наче вогонь. Кілька офіцерів зібралися в кутку розпити охолоджену пляшку шнапсу і тепер гомоніли, збуваючи години перед умовним світанком на борту, відчайдушно намагаючись розслабитися, оскільки завтра розпочинався довгий зворотний шлях, відмотуючи назад свій власний час, аж поки не зрівняються з точкою входу в систему і не вторгнуться у нещільну тканину самої історії.

— Я ж записався на флот, щоб тільки побачити бурдеї Маляції, — зауважив Ґрубор. — Варто затриматись серед механіків очисної станції — і незчуєшся, як на містку до тебе поставляться, наче до якогось непорозуміння у вільному падінні. Вони там відвідують раути і всяке таке, як тільки ми заходимо в порт, а все, на що можу розраховувати я, — це нагода спорожнити силосні цистерни та підготуватися до екзаменів на інженера.

— Бурдеї! — рохнув Бурсі. — Павле, щось ти сильно розкатав губу. Немає на Малації бурдеїв, до яких би тебе чи мене навіть близько підпустили. Здебільшого навіть позіхнути не вдасться, щоб тобі в рота не зазирнув Зауер і не перевірив, чи до блиску начищені в тебе гланди; а якби й підпустили, то там смердить, або там повно злючих блощиць, або ж тубільці політично ненадійні. Або чудернацькі. Або потвори які, бридкі й збочені в сексі. Та й хіба тільки це.

— Не факт, — Ґрубор розглядав щось у чарці. — Я би не відмовився побачити хоч одну таку потвору й збоченку.

Кравчук скрутив кришку на пляшці і тицьнув нею на склянки. Ґрубор похитав головою, Бурсі простягнув свою по добавку.

— Мені цікаво інше, — пробурмотів Кравчук. — Як ми збираємося летіти назад. Навіть не розумію, як це можна зробити. Час же йде в одному напрямку, еге ж? В цьому є якийсь сенс.

— Сенс-шменс, — Ґрубер набрав повен рот алкоголю. — Воно не завжди так працює. Принаймні не просто залежить від твого бажання. — Він роззирнувся: — Немає чужих вух, га? Послухайте, щось мені здається, ми вляпались по самісінькі помідори. Вони бозна в кого купили якусь секретну приблуду до рушія, яка дозволяє маніпулювати часовою віссю під час виконання стрибків. І в цю кляту діру ми прилетіли тільки для того, щоб мінімізувати шанси противника вирахувати наші позиції або… на помилку під час стрибка. І тут вони шукають якусь часову капсулу з дому, яка має підказати, що робити далі, що напишуть в підручниках історії. Потім ми вертаємося назад (довшим, шляхом, інакшим маршрутом) і тільки потім прямуємо в первинний пункт призначення, про який ішлося під час відльоту. Далекувато, скажете? Але, як на мене, справжня проблема — це Бог. Вони збираються порушити Третю заповідь.

Бурсі перехрестився зі спантеличеним виразом на обличчі.

— Яку? Шануй святого батька та матір? Моя сім’я…

— Ні, ту, що наказує не пхати носа свого в історію, а то… І підпис: з повагою, ваш Бог. Я про ту Третю заповідь, яку вогнем закарбовано на Скелі подяки, буквами шести футів завглибшки і тридцяти футів заввишки. В’їхав?

Бурсі засумнівався:

— А раптом це хтось із орбіти розважався? І однофазним лазером на вільних електронах…

— Тоді ще не було таких штук. Чесно, інколи в мене просто опускаються руки щось пояснити. От дивись, ми не знаємо, що на нас чекає біля Світу Рохарда — клянуся шістнадцятьма домнами пекла! Туди ми підкрадаємося, немовби селюк на слонячому полюванні, озброєний люстерком, бо ніколи їх не бачив і боїться, що… — Боковим зором Ґрубер помітив, як на порозі з’явився Зауер, фактично бортовий комісар…

— Кого це ти назвав селюком-страхопудом? — обурився Бурсі, також озирнувшись на двері. — Я знаю капітана вже вісімдесят сім років! І він хороша людина! А адмірал? Ти що, назвав адмірала бабою?

— Та ні. Я просто намагаюся пояснити, що всі ми чогось боїмося, і… — Ґрубор відчайдушно помахав руками в інший бік.

— То, виходить, я сцикун? — загарчав