Читати книгу - "Ельф знахарці не товариш. Або квест з сюрпризом, Джуні Салем"

Колись давно я ходила в кіно на Аватара, але місце, куди ми попали, не просто схоже на фантастичний світ, воно перевершує всі очікування. Як тільки Аждарха зникає з очей за горизонтом, Андріл з легкістю схоплюється і простягає мені руку. Треба сказати, що ми досить м’яко приземлилися, бо трава тут висока й густа, як і зелень навколо. Більшість дерев настільки величезні, що ховають крони десь в піднебессі, а між ними, наче гойдалки, звисають числені ліани. 

-Що це за місце? - не знаю, чому я почала з цього, а не з прочуханки негіднику, через якого я знову опинилась на краю географії. 

Мабуть, тому що прямо на очах з тріщин в корі визирають голівки дивних грибів, схожі на неонові лампочки, а між ними кружляють нічні метелики й комахи з прозорими, сяючими крильцями. 

-Броселіанд, - ельф закидає голову і дивиться на клаптик неба, густо всіяний зірками. - Первісний ліс. Чесно кажучи, не дуже хотів тут опинитись.

Оце вже цікаво, тому що ліс не виглядає похмурим чи небезпечним, так що я просто чекаю на новий “приємний” сюрприз.  

- Судячи з того, що ти накоїв - хотів! Що це взагалі було?

-Поясню пізніше, а зараз давай швидко рухатись! 

Я вже достатньо набралась досвіду, щоб не ставити зайвих запитань. Якщо вже Андріл вважає, що краще робити ноги, то краще не сперечатися. Єдине, чого я точно не чекаю - так це способу, яким ми збираємось втекти. 

Ельф хапається за одну з найближчих ліан, та знаком дає зрозуміти, щоб я рухалась за ним слідом. Мабуть, мій трюк з Аждархою впевнив його в моїх відмінних здібностях артистки цирку, хоча це викликає дуже великі сумніви. Щоб видряпатися нагору по рослині, знадобиться або ще трохи адреналіну, або… Чи то мені здається, чи повітря під ногами починає застилати туман і такого туману я раніше ніколи не бачила. Він пересувається зеленуватими хвилями, захоплює все під собою, а в густому мареві ледь помітні чиїсь невпевнені силуети. 

Це не тварини, але вони пересуваються на чотирьох, а величезні очі світяться, наче фосфорні блюдця.  Я навіть чую щось схоже на шепіт - тихий, гіпнотизуючий, який приковує до землі. Якби Андріл вчасно не схопив мене за руку та не висмикнув з цього липкого полону, не впевнена, що я б зуміла з нього вивільнитися. Поки він тягне мене за собою, я потроху оговтуюсь і тільки тепер помічаю - ми стоїмо не просто на переплетених ліанах - це справжній міст і тягнеться він вгору далеко між деревами. 

-Цариця небесна, це ще хто такі? - запитую про всяк випадок пошепки, раптом у створінь не тільки зір нічний, а й слух відмінний.

-Суті нижнього світу. Взагалі вони безтілесні, але іноді можуть нашкодити.

Мовчу, тільки дивлюся на ельфа в очікуванні продовження. Досі він залюбки вправлявся з будь-якими кікіморами й навіть драконами, але тепер тікає, як звичайний хлопчисько. 

-Те що ти бачиш - не просто туман, він може бути дуже отруйним, а ще в ньому можна заснути і не прокинутись. Якщо таке станеться, тебе скоріше за все затягне під землю найближче дерево.

-Тобто, зачарувати ти їх не можеш? - додаю не без єхидства.

-Ні. Моя магія в цьому місці не працює, для цього треба бути одним з вищих ельфів, як мій батько. То ж краще знайдімо десь куточок, щоб дочекатися ранку!

-Почекай! - висмикую руку, хоча міст піді мною невпевнено похитується. - Хочеш сказати, що ми тут дійсно застрягли?! Ти обіцяв повернути мене додому, а замість цього вирішив поцупити у Аждархи яйце і затяг мене в нову халепу?! Знаєш, Міра мала рацію щодо тебе!

-Хіба? - він якось дуже нахабно посміхається. - А я думав це ти вирішила спробувати себе в ролі погонича і тому дракон нас приніс додому!

Від таких заявок в мене аж дух перехоплює!

- Я намагалась тебе врятувати! - відчуваю, як обличчя починає палати. - Невдячний! Нахабний! Самозакоханий індик! 

Мабуть, йому прилітає вперше в житті, але починаю лупасити гостровухого негідника по чому попало. Місток під нами розгойдується все сильніше, доки Андріл не перехоплює мене на обидві руки і не притискає до себе. 

-Тихіше, Бузочок, бо ти скинеш нас вниз! 

-Ти цього заслуговуєш! Треба було не йти за Феліксом, хай би тебе зжер дракон чи провчила Міріель! Що це в тебе таке? - раптово помічаю шкіряний мішок, перекинутий через плече і судячи з усього досить важкий. За якусь мить мене осяює нова здогадка і від цього стає ще веселіше. - Це те, що думаю, ти таки забрав одне драконяче яйце?! Все було заради цього? 

-В мене не було плану тікати з Таун Вея! 

-Хотів трохи підзаробити? Цікаво, кому в селищі ти міг би продати такий скарб?

-Нікому.

Несподівано помічаю, що Андріл втрачає свою звичну насмішкуватість. Він спирається на одну з ліан і дивиться вгору, туди, де небо схоже на чорний оксамит, прикрашений незліченими діамантами зірок. Проходить досить часу і ніхто з нас не порушує мовчанку, аж доки він не починає говорити так, наче це просто думки вголос.

-Отримати свого дракона дуже важко, Катю. Батько не вважав за потрібне дарувати мені такі дорогі іграшки, навіть більше того... Хоча моя мати має дуже сильну магію, мене вважають нездарою. Максимум, що може отримати такий нащадок - право бути погоничем. 

-А Міра?

-Вона з вищих, у неї є все. І це ще одна причина, через яку разом ми не будемо. До того ж ти сама казала - я просто створений для того, щоб бути дрібним злодієм, який краде артефакти й виграє в кості за допомогою магії. 

Не знаю, жартує Андріл чи ні, але мені стає соромно за власні слова. Весь час він здавався таким легковажним, а іноді просто нестерпним негідником. Мені жодного разу не прийшло на думку, що його зробив таким власний батько - цей пихатий вищий ельф, помішаний на своєму високому становищі. Тим більше я добре знаю, що це таке, коли в тебе не вірять рідні.

В такі хвилини прийнято просто бути поряд, може тримати людину за руку, але я маю справу не з кимось з друзів, тому відчайдушно шукаю спосіб, як розрадити зеленоокого. Знаючи його вдачу, краще за все трохи подражнити, аби тільки не нагадувати про те, що спричиняє біль.