Читати книгу - "Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях, Марк Лівін"

ніби він справді більше ніколи не повториться.

Можна по-різному реагувати на момент утрати — один замикається, другий, навпаки, починає багато спілкуватися, постійно говорячи про власне горе. Третій шукає розраду в книжках і фільмах, четвертий з головою йде в роботу, п’ятий — бере тривалу відпустку. Когось цей досвід робить сильнішим, когось ламає. Що спільного переживають люди у цей непростий період?

Привабливу відповідь можна знайти в роботі американської психологині Елізабет Кюблер-­Росс «Про смерть і вмирання»51 (1969). Вона працювала зі смертельно хворими пацієнтами й розпитувала про їхні передсмертні переживання. У книжці авторка намагалася описати, із чим стикається людина, коли проходить досвід втрати (втрачає близького) чи вмирання (дізнається, що також смертна). Так з’явилася тео­рія про п’ять стадій переживання горя: заперечення, гнів, компроміс, депресія і прийняття.

Імовірно, ви чули про цей підхід, може, навіть виявляли якусь стадію у близьких, коли їм було зле, або навіть ловили себе на якійсь із них. Хочемо спершу попередити вас про критику цього підходу. З одного боку, він здобув шалену популярність у світовій культурі. Про нього говорили в серіалах і фільмах, а британський художник Деміен Герст створив серію картин, назвавши їх акронімом DABDA (за першими буквами стадій: denial, anger, bargaining, depression, acceptance)52. З другого — роботу Кюблер-­Росс аналізували і критикували багато дослідників. Ось основні застереження:

Пацієнти не проходять через усі стадії, порядок не є сталим. Стадії було виокремлено після проведення суб’єктивних інтерв’ю з хворими. Вони радше вказують, як хворим поводитися, а не описують, що ті відчувають насправді. Сильна залежність стану хворих від оточення не дає підстав вважати, що вони проходитимуть однакові стадії53.

Попри це ми хотіли б у цьому розділі звернутися саме до роз’яснення кожної стадії, яку описала Кюблер-­Росс, адже це дає людям бодай базове розуміння, що з ними відбувається, а також надію на полегшення.

Перша стадія — заперечення. Її ще називають стадією шоку. Це повне або часткове спростування реальності, коли особа не може усвідомити, що відбулося. Що різкіший контекст, то більший шок. Якщо людині раптом дзвонять і говорять, що хтось близький помер, вона просто не може в це фізично повірити. Коли хтось спостерігає, як близький поволі йде з життя, то новина про смерть не буде таким шоком. Хоча навіть у цьому випадку шокувати може сам момент усвідомлення — це сталося.

Стадія супроводжується спробою психіки захистити себе через заперечення. Нібито найпростіший варіант — відмовитися від цієї реальності й нагадати собі, що є стара дійс­ність, у якій усе добре.

«Не можу в це повірити» — когнітивний шок, який минає достатньо швидко. Але емоційне заперечення може тривати довго. «Сплинуло п’ять років, а я не вірю, що його немає». Напевно, ця стадія потрібна для психіки як перехідна зона між старим і новим порядком. Між світами, де любов ще жила й де була втрачена.

Друга стадія — гнів, адже психіка потребує розрядки. Під час інтенсивного або довготривалого стресу людина мобілізує ресурси, щоб вижити чи виконати завдання. Так само через стрес вона може не відчувати болю від психологічної травми, але коли ресурси вичерпуються, він повертається.

Ця стадія протікає по-різному залежно від психологічного стану людини та її інтелектуальних здібностей. Вона виражається у спробах знецінити все, що поряд: або знищити винного, або знайти його. Тобто стадія гніву пов’язана з пошуком об’єкта, на якого можна скинути емоційну напругу.

Біль кудись треба спрямувати, тому через нього хочеться трощити. Це маркер втрати цінності. Часом людина спрямовує гнів на себе: «Це я в усьому винна». Часом інших: «Ти не розумієш, як мені боляче. Не розумієш, що я втратила». У якомусь сенсі це корисна стадія, тому що вона допомагає скидати напругу.

Це одна з причин, чому в американській практиці є на­вчені люди, які беруть на себе удар. Наприклад, хірург зробив усе можливе, щоб врятувати людину. І він не має брати на себе відчуття провини, яке можуть на нього «звісити» родичі. Тому для такого є інша особа — спеціальна людина, що може це витримати, дає підтримку й супроводжує.

Третя стадія — компроміс. Це середня ланка, коли людина намагається домовитися. Тут зустрічаються два світи: уже зрозуміло, що все пішло не так, але є надія вирішити це якимось магічним дивом. Чимось така ситуація схожа на слова дитини, яка відчуває, що не омине батьківського покарання: «Я зроблю все, що скажете, тільки не забирайте в мене приставку!».

Якоюсь мірою це спроба знайти підтримку ззовні — через Бога, маму, батька чи кого завгодно. Коли нестерпно боляче, хочеться, щоб хтось розрадив і все вирішив. Хтось молиться й дає обіцянки «більше ніколи», хтось жертвує гроші на благодійність, хтось залучає всі свої знайомства і зв’язки. Лише б усе налагодилося.

Четверта стадія — депресія. Усвідомлення того, що сталося. Дива не буде. Торги не допомогли. Реальність зміниться, так, як раніше, більше не буде. Сили боротися зникають. Це найважливіший етап, під час якого людина відчуває реальні масштаби втрати. Важливо проживати його до кінця, не силкуватися працювати, не винити себе, давати волю почуттям, плакати.

У сучасному світі,