Читати книгу - "He відпускай мене"

Ми знову рушили, і Томмі невпевнено сказав:

— Ну, ось чому я тобі розповів. Я хотів тебе здивувати, але марно. Не знаю, де шукати, і навіть не пам’ятаю імені на касеті. Тепер я сказав тобі, і ти можеш допомогти мені. Ми можемо разом її шукати.

— Томмі, про що це ти?

Я намагалась говорити з докором, але не могла стримати сміху.

— Ну, в нас же є ще ціла година. Це хороша нагода.

— Томмі, дурню. Ти справді в це віриш, так? У всі ті казки про загублені речі?

— Не те що вірю. Але ми ж можемо пошукати, якщо ми вже тут. Ти ж хотіла б знову її знайти, правда? То що нам втрачати?

— Ну добре. Ти повний ідіот, але добре.

Він безпорадно розвів руками.

— Ну, Кет, куди ми підемо? Я ж сказав, що нічого не тямлю в крамницях.

— Треба шукати в крамницях із вживаними речами, — сказала я, трохи подумавши. — Там, де повно старого одягу, старих книжок. У них іноді бувають коробки з платівками і касетами.

— Добре. Але де ж ці крамниці?

Коли я згадую тепер цю мить — як ми з Томмі стояли на маленькій вуличці, готові розпочати наші пошуки, — я відчуваю, як усередині підіймається тепла хвиля. Несподівано все здалося мені просто досконалим: година затримки, вільний час попереду і чудовий спосіб його згаяти. Мені доводилось стримувати себе, щоб по-дурному не реготати і не стрибати по тротуару вниз і вгору, наче дитя. Недавно, коли я опікувалась Томмі і нагадала йому про подорож до Норфолка, він сказав, що почувався точнісінько так само. У мить, коли ми вирішили піти на пошуки втраченої касети, несподівано розвиднілось, а попереду на нас чекали тільки сміх і радість.

Спершу ми заходили до неправильних місць: до книгарень зі старими книжками чи до крамниць зі старими порохотягами, де зовсім не було музики. Скоро Томмі побачив, що я розумілась на справі не більше від нього, і заявив, що тепер він буде нас вести. Якимось дивом сталося так, що він побачив вулицю, на якій в один ряд стояло чотири крамниці якраз такого типу, як ми шукали. У вітринах було повно суконь, сумок, журналів для дітей, а всередині, якщо ввійти, вчувався солодкавий запах затхлості. Там лежали стоси зморщених книжок у паперових палітурках, запилюжені коробки з листівками і різними дрібничками. Одна крамниця спеціалізувалася на різних хіпівських речах, а друга — на воєнних медалях і фотографіях солдатів у пустелі. Але в кожній з крамниць стояла велика картонна коробка — чи навіть дві — з платівками і касетами. Ми порпались у речах, і за кілька хвилин, по правді сказати, майже повністю забули про Джуді Бріджвотер. Ми просто насолоджувались тим, що разом роздивляємось усі ці речі. Розходились у різні боки, а тоді знову опинялися поруч, притягнуті тією ж коробкою з різним дріб’язком, що лежала в запилюженому закутку, освітлена сонячним промінням.

А тоді, звісно, я її знайшла. Переглядала ряди касетних коробок, думала про щось зовсім інше і раптом побачила її, доторкнулась до неї — вона була точнісінько така ж, як багато років тому: Джуді, її сигарета, кокетливий погляд у бік бармена, розмиті пальми за її спиною.

Я навіть не зойкнула — як робила, коли натрапляла на якусь цікаву річ. Я нерухомо стояла, дивлячись на пластикову коробку, не впевнена у власних емоціях. Касета була досконалим виправданням для наших веселощів, а тепер, коли я знайшла її, ми повинні були зупинитись. Можливо, тому, на власне здивування, я спершу зберігала мовчанку і навіть думала про те, щоб удати, ніби не помітила касети. Тепер, коли я бачила її перед собою, мені вбачалось у ній щось незрозуміле й ніякове, щось таке, що залишилось позаду, в дитинстві. Я таки почала перебирати інші касети і дозволила, щоб на цю впала її сусідка. Але на мене дивився її краєчок, тож врешті-решт я гукнула Томмі.

— Це вона? — він мав невдавано скептичний вигляд. Можливо, тому, що я поводилась надто тихо. Я вийняла її і тримала обома руками. А тоді раптом відчула величезну насолоду — і щось набагато складніше, що погрожувало змусити мене розридатись. Але я втримала емоції і просто смикнула Томмі за руку.

— Так, це вона, — сказала я і нарешті захоплено усміхнулась. — Ти можеш у це повірити? Ми її таки знайшли!

— Думаєш, це може бути та сама касета? Справжня? Та, яку ти загубила?

Я вертіла її в руках, розглядаючи, і виявила, що пам’ятаю всі дизайнерські деталі на обкладинці, назви пісень, геть усе.

— Цілком може бути, — сказала я. — Але мушу тобі сказати, Томмі, що таких касет можуть валятись тут тисячі.

Тоді настала моя черга зауважити, що Томмі має не надто тріумфальний вигляд.

— Томмі, ти щось не дуже за мене радий, — сказала я, хоча й неприховано жартівливим тоном.

— Я дуже радий за тебе, Кет. Просто… ну, я хотів би сам її знайти.

Тоді він засміявся і продовжив:

— Тоді, коли ти її загубила, я часто уявляв, як би це було, якби я знайшов її і приніс тобі. Що б ти сказала, яке б у тебе було обличчя.

Його голос здавався ще м’якшим, ніж зазвичай, і він не зводив погляду з пластикової коробки в моїй руці. І я раптом дуже чітко усвідомила той факт, що ми з ним — єдині люди в цій крамниці, якщо не зважати на старого чувака за прилавком, поглинутого якоюсь роботою з документами. Ми стояли на підвищенні, у віддаленому кінці крамниці, де було темніше й усамітненіше. Здавалось, стариган просто не хотів думати про речі в цій частині і подумки відгородився від них. Упродовж кількох секунд Томмі стояв, ніби охоплений трансом, і, мабуть, програвав у голові одну з фантазій про те, як повертає мені втрачену касету. Тоді раптом він вихопив коробку в мене з руки.

— Ну принаймні я можу для тебе її купити, — сказав він, вишкірившись, і, перш ніж я встигла його зупинити, рушив до прилавка.

Я і далі нипала у віддаленій частині крамниці, поки старий шукав касету до моєї коробки. Я досі відчувала болісний жаль, що ми так швидко її знайшли, і вже пізніше, коли ми повернулись до Котеджів і я опинилася сама у своїй кімнаті, я нарешті змогла поцінувати те, що касета знову в мене і що я можу слухати ту пісню. Навіть тоді йшлося здебільшого про