read-books.club » Сучасна проза » Там, у темній річці 📚 - Українською

Читати книгу - "Там, у темній річці"

245
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Там, у темній річці" автора Діана Сеттерфілд. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 49 50 51 ... 116
Перейти на сторінку:
Вон побачив у нього щось схоже на природний вираз обличчя.

— Я розповів вам про це для того, щоб проілюструвати неповороткість юридичної машини. Коли цей містер Армстронг вирішить об'явити свої права на дівчинку — тобто якщо він ухвалить таке рішення, — уникайте суду. Краще заплатіть йому, скільки захоче, за владнання цієї справи. Так вийде навіть дешевше. А якщо не вдасться від нього відкупитися, то згадайте позов Корони проти Лондонської корпорації і заспокойтеся. Ця справа буде тягнутись якщо не вічність, то принаймні до того часу, як дівчинка подорослішає. Вантаж «Амелія» стане власністю чоловіка значно раніше, ніж суд вирішить, який саме батько має на неї більше прав. Не хвилюйтеся!

Вон стояв на пероні оксфордського вокзалу і чекав на свій потяг. Монтґомері вже трохи зблід у його пам'яті, тож він подумки повернувся до минулого разу, коли стояв і чекав на поїзд на цьому само місці. Вон був у місті на зустрічі з потенційним покупцем вузькоколійки, якою раніше транспортував буряки з поля до винокурні. А опісля пішов подивитися на будинок місіс Константін. Він знайшов його. І зайшов усередину. Він сам собі дивувався. Це було нещодавно — лише два місяці минуло, а скільки всього сталося за цей час. Як же вона йому тоді сказала? Так більше тривати не може. Саме так. І він теж це відчував; інтуїтивно відчував, що вона має рацію. Чи прийшов би він до неї знову, як вона пророчила? Звісно, що ні. Та все-таки… Враховуючи нові обставини, йому це було не треба. Коли справи пішли самопливом, вони якось самі й розв'язалися — несподівано, навіть чудовно і, врешті, щасливо. Упродовж двох років він був найнещаснішим зі смертних, але тепер, оскільки з Армстронгом якось можна впоратися, немає потреби турбувати ту жінку. «Не хвилюйтеся!» — сказав йому Монтґомері. От він і не буде.

Щойно він вирішив забути місіс Константін, як у пам'яті раптом з'явився її образ. Вон побачив жіночий погляд, що ніби долав потік слів і проникав у самісінькі його думки… «Розумію», — сказала вона тоді, і звучало це так, наче місіс Константін зрозуміла не тільки те, що він сказав, але й те, про що промовчав.

Пригадуючи це зараз, Вон раптом потилицею відчув чиюсь присутність й обернувся у впевненості, що ця жінка стоїть позаду нього на платформі.

Там не було нікого.

— Місіс Вон зараз вкладає Амелію, — повідомили йому, коли він повернувся додому.

Чоловік зайшов до жовтої вітальні; штори там були спущені, а в комині весело танцювало полум'я. На маленький столик в еркері нещодавно повернулися дві фотографії Амелії у засклених рамках. У перші дні після викрадення вони там були. Погляд дівчинки, примарність якого підкреслювало скло, так його бентежив, що він, врешті, не витримав, заховав портрети до шухляди обличчям униз і спробував забути про їхнє існування. Потім Вон з'ясував, що фотографій там уже немає, і вирішив, що Гелена забрала їх до своєї кімнати. Тоді він припинив відвідувати її покої. Вночі вони тужили окремо, і Вон відчував, що не варто заходити до неї в кімнату, нічого доброго з того не вийде. Тепер, коли дівчинка знайшлася, фотографії повернулися на колишнє місце.

Вон ковзнув по ним поглядом, не придивляючись.

Із іншого кінця кімнати було видно тільки обриси: портрет Амелії на стільці та сімейна фотографія, на якій він стояв, а Гелена сиділа, вмостивши дочку собі на коліна. Вон підійшов ближче. Взяв до рук портрет Амелії і, примруживши очі, налаштувався уважно його оглянути.

Двері причинилися.

— Ти вдома! Любий? Щось сталося?

Його обличчя одразу набуло нейтрального виразу.

— Що? О, та ні, все добре. Зустрічався сьогодні з Монтґомері. Поки сидів у нього, розповів — так, загалом — про ситуацію з містером Армстронгом.

Вона глянула на чоловіка, не розуміючи, що той має на увазі.

— Ми говорили про можливість — дуже неймовірну можливість — того, що він звернеться з позовом до суду.

— Бути такого не може! Коли вони знайдуть…

— Тіло? Може, варто уже облишити ці сподівання, Гелено? Минуло вже два місяці! Якщо його й досі ніхто не знайшов, з якого дива їм і далі його шукати?

— Але ж дівчинка потонула! Не може ж тіло дитини зникнути просто так!

Його груди здійнялися від різкого вдиху. Вон затримав повітря в легенях. Не так він хотів вести цю розмову. Йому треба було заспокоїтися. І він повільно видихнув.

— Але тіло й досі не знайшли. Ми маємо враховувати цей факт. І досить імовірно — навіть якщо тобі не хочеться так думати, — що тіло взагалі не знайдуть.

Він відчував у власному голосі роздратування і намагався якось його згладити.

— Люба, я тільки хочу сказати, що варто підготуватися й до такого розвитку подій. Про всяк випадок.

Вона задумливо поглянула на нього. Їй було незвично чути від нього грубий тон.

— Тобі болісно від думки, що ти можеш її втратити, так?

Вона перетнула кімнату, наблизилася до нього, поклала руку йому на груди біля серця й ніжно усміхнулася.

— Ти боїшся знову втратити її. О, Ентоні!

З її ока викотилася сльоза.

— Ти впізнав її. Нарешті ти впізнав свою дочку!

Він спробував покласти фотографію й огорнути Гелену обіймами; цей рух привернув її увагу до предмета в руках чоловіка, і вона зупинила його.

Гелена забрала у нього портрет і замилувалася ним.

— Ентоні. Не хвилюйся, прошу. Усі потрібні докази у нас тут.

Вона усміхнулася йому і перевернула рамку, щоб поставити фото на місце, аж раптом із її вуст злетів здивований вигук.

— Що там?

— Ось!

Він подивився на зворотній бік рамки, куди вказував її палець.

— Боже милостивий! «Генрі Донт із Оксфорда: портрети, пейзажі, міські та сільські види», — прочитав Вон на наліпці. — Це ж він! Чоловік, який її знайшов!

— Він був весь у синцях і набряках, от ми його тоді й не впізнали. Так дивно… Треба повернутися до нього. Він же зробив декілька знімків, пам'ятаєш? Ми обрали два найкращі, але два ще залишилися. Можливо, вони й досі в нього.

— Якби ті знімки були вдалі, ми б теж їх узяли.

— Не обов'язково, — вона поставила рамку на столик. — Якщо ми визнали фото невдалим, це не означає, що на ньому погано вийшла Амелія. Можливо, то я блимнула (Гелена на мигах показала, як то могло бути), або ти вишкірився по-дурному (вона розтягнула його губи у перекошеній усмішці).

Він зробив спробу відповісти на її грайливий настрій сміхом.

— От бачиш, — вдоволено констатувала вона. — Ти вже усміхаєшся. То може, краще зібрати

1 ... 49 50 51 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, у темній річці», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Там, у темній річці"