Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

звелів їй одягтися. Вона вбиралася, стежачи за ним поглядом, і тепер мені здалося, що вона налякана. Кардіолог сів за бюрко і врешті заявив, що з нею все гаразд, ніяких шумів він не виявив. «Синьйоро, – сказав він їй, – у вас прекрасне серце». Але слова ці позірно не справили на Лілу враження, вона не виказала свого задоволення, а навіть здавалась роздратованою. Зате я відчула полегкість, немов ішлося про моє серце. І саме я розхвилювалася, коли професор, знову звертаючись до мене, а не до Ліли, немов той брак реакції образив його, додав, насупившись, що, однак, загальний стан моєї подруги негайно потребує вжиття певних заходів. «Кашель, – сказав він, – не проблема: синьйора застудилася, у неї легкий грип, я випишу сироп». Проблемою, на його думку, було серйозне ослаблення й виснаження організму. Лілі треба приділяти собі більше уваги, регулярно їсти, пройти курс зміцнювальної терапії, спати щонайменше вісім годин на добу. «Більшість симптомів у вашої подруги минеться, – сказав він мені, – коли вона відновить сили. У кожному разі, – закінчив він, – я б порадив піти до невролога».

Почувши останнє слово, Ліла немов прокинулась. Вона зморщила лоба, нахилилася вперед і сказала літературною мовою:

– Ви кажете, що в мене хворі нерви?

Лікар здивовано глянув на неї, немов якимись чарами пацієнтка, яку він тільки-но оглянув, перетворилась на якусь іншу особу.

– Навпаки, я просто раджу вам перевіритися.

– Я сказала чи зробила щось не те?

– Ні, не хвилюйтеся, перевірка потрібна лише для того, щоб мати ясну картину ситуації.

– Одна моя родичка, – сказала Ліла, – двоюрідна сестра моєї матері, була нещаслива, нещаслива все своє життя. Коли я була мала, влітку я чула крізь відчинене вікно, як вона кричала і сміялася. А іноді я бачила на вулиці, як вона робила всякі божевільні речі. Але причиною було її нещастя, тому вона ніколи не ходила до невролога, ба навіть до жодного лікаря.

– А їй би варто було сходити.

– На нерви хворіють тільки синьйори.

– Двоюрідна сестра вашої матері не синьйора?

– Ні.

– А ви?

– А я тим паче.

– Ви почуваєтеся нещасливою?

– Я почуваюся чудово.

Лікар насупився і знов звернувся до мене:

– Їй потрібен абсолютний спокій. Простежте, щоб вона лікувалася як належить. Добре було б, якби можна було вивезти її кудись у сільську місцевість.

Ліла вибухнула сміхом і сказала діалектом:

– Востаннє, коли я була в лікаря, він порадив мені поїхати на море, і там я вскочила в добрячу халепу.

Професор вдав, ніби не чує, усміхнувся мені, отримав у відповідь мою усмішку розуміння і назвав ім’я свого знайомого невролога, якому він сам подзвонив, щоб той якомога швидше прийняв нас. Затягти Лілу у ще один лікарський кабінет було нелегко. Вона сказала, що не може марнувати часу, що той кардіолог вже достатньо її дістав, що треба дбати про Дженнаро, а насамперед – що вона не може викидати гроші на вітер і не хоче, щоб їх викидала я. Я запевнила її, що огляд лікаря безкоштовний, і вона врешті неохоче погодилась.

Невролог був жвавий чоловічок, геть лисий. У чекальні його кабінету, розташованого у старому будинку на вулиці Толедо, панував бездоганний порядок, а на стелажах виставлені були винятково філософські твори. Він любив говорити і говорив так багато, що мені здалося, ніби він більшу увагу приділяє плинові своїх думок, ніж пацієнтці. Він оглядав її і говорив щось до мене, ставив їй запитання і ділився зі мною своїми глибокими міркуваннями, не зважаючи на її відповіді. Урешті неуважно мовив, що нерви Ліли в такому ж порядку, як і її серцевий м’яз. «Однак, – сказав він, весь час звертаючись до мене, – мій колега має рацію, люба синьйорино Ґреко, організм її ослаблений, і пристрасна та жадальна частина її душі користуються цим, щоб узяти гору над частиною раціональною. Якщо повернути здоров’я тілу, повернеться й здоров’я душі». Відтак він заповнив нерозбірливими значками рецептурний бланк, голосно називаючи препарати та їх дози. Тоді перейшов до рекомендацій. Порадив він довгі прогулянки для розслаблення, але не по набережній – краще, сказав він, піти у ліс Каподімонте або Камальдолі. Порадив багато читати, але вдень, не ввечері. Порадив зайняти чимось руки, хоч досить було уважного погляду на Лілині руки, щоб зрозуміти, що вона займала їх аж занадто. Коли він почав наполегливо змальовувати неврологічну користь від плетіння гачком, Ліла засовалася на стільці і, не чекаючи, поки лікар скінчить говорити, спитала, йдучи за течією своїх потаємних думок:

– Оскільки ми вже тут, можете виписати мені пігулки, щоб не завагітніти?

Лікар насупився, я, здається, теж. Це прохання здалося мені недоречним.

– Ви заміжня?

– Була, тепер вже ні.

– У якому сенсі «тепер вже ні»?

– Ми не живемо разом.

– Але ще заміжня.

– Ну.

– У вас уже є діти?

– Одна дитина.

– Тільки одна – це замало.

– Мені досить.

– У вашому стані вагітність була б корисною, для жінки нема кращих ліків.

– Я знаю жінок, яких вагітність геть знищила. Краще вже пігулки.

– Про це ви мусите поговорити з гінекологом.

– То ви знаєтеся тільки на нервах, а про пігулки не знаєте?

Лікаря це роздратувало. Він ще трохи потеревенив, а коли ми вже були на порозі, дав адресу й телефон лікарки, яка працювала в лабораторії на вулиці Понте-ді-Тапп’я. «Зверніться до неї», – сказав він мені, ніби протизаплідні пігулки просила я, і попрощався з нами. На виході секретарка вимагала оплати. Я зрозуміла, що невролог не входив у вервечку послуг, яку запустила Аделе, і заплатила.

На вулиці Ліла сердито розкричалася: «Не прийматиму ніяких ліків, які виписав мені той засранець, голова мені все одно розклеїться, я знаю». Я відповіла: «Роби як знаєш, але я проти». Вона ще більше збентежилась і пробурмотіла: «Я не на тебе серджуся, я серджуся на лікарів». І, не змовляючись, ми пішли далі, до вулиці Понте-ді-Тапп’я, немов ми прогулюємось просто так, щоб розім’яти ноги. Вона то мовчала, то роздратовано перекривляла інтонації і балаканину невролога. Мені здалося, що це її роздратування свідчить про повернення життєвої снаги. Я спитала:

– Як там у тебе з Енцо, щось налагодилось?

– Усе так, як було.

– То навіщо тобі пігулки?

– А ти знаєш про ці пігулки?

– Так.

– Приймаєш їх?

– Ні, але прийматиму, коли вийду заміж.

– Ти не хочеш мати дітей?

– Хочу, але спершу мушу написати ще одну книжку.

– Твій чоловік знає, що ти поки що не хочеш дітей?

– Я йому скажу.

– Підемо до тієї лікарки і попросимо пігулок для нас обох?

– Ліло, це не льодяники, їх не можна ковтати просто так.