Читати книгу - "Свої, Анна Чмутова "
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона настільки продумана, що її мозок працює на декілька кроків уперед. Кажуть, що в чоловіках найпривабливіша частина тіла — мозок. Давид був тієї ж думки про жінок. І зараз Соломія викликала в ньому буревій з емоцій, що накривав нераціональною ніжністю.
Усе ж Соля має всі підстави, аби переживати стосовно нього. Робота така — бути трішки шпигуном, трішки детективом. А зараз Давид трішки закохався. І все інше, здається, не коштує ані гроша. Чоловік бачить, як Соля завмирає перед ним. Вена на скронях чітко проступає під шкірою, над губою зібралося кілька бісеринок поту, а кулаки стиснуті. Начебто Соломія зараз кинеться в бій, тільки варто йому хоч щось зробити не так. Боєць. Хоч і боїться його. Чи не його, а ситуацію?
Давида затоплює новий для нього стан. Хочеться на все плюнути та просто обійняти дівчину. Сказати, що їй не доведеться битися з ним. Що він на її боці.
Але натомість Кравець тільки каже:
— Ти ніколи не дізнаєшся, шпигун я чи ні, якщо не повіриш мені.
— Аргумент мене не переконав, — твердо стоїть на своєму дівчина. Тільки змушує себе розтиснути кулаки. Куди подіти руки, не знаходить. Тому просто складає їх на грудях, придушивши бажання обійняти себе за плечі.
— Тоді що б тебе переконало в моїй щирості?
Солі потрібен час, аби подумати над цим. У що вона б повірила зараз? З її параноєю, що розвинулася останнім часом, навіть присяга на крові й клятва на Біблії навряд чи змогли б бути переконливими.
— Мене б переконало, якби ти просто зараз пішов звідси.
— Це ж не розв’яже проблему. А якщо я точно буду знати, що працюю на нечесних людей, я сам тобі допоможу. Що треба? Документи з бухгалтерії, якісь зустрічі, зв’язки? Я це можу організувати.
— А тобі не буде здаватися, що ти щур, пригрітий на грудях?
Соломія не вагається. Б’є з розмаху по хворому. Чи думав Давид про те, що він у будь-якому випадку діятиме нечесно? Думав, звісно. Може, йому й потрібні були ці майже два тижні, щоби визначитися: на чиєму він боці та що йому треба. І він зупинився на єдино правильному варіанті. Тепер ось залишалось розібратися з організаційними питаннями. А якщо доля буде до нього прихильною, то ще й особисте життя налаштувати.
— Ні, не буде здаватися. Тут усе залежить від того, що вважати відправною точкою. Усе відносно.
— І що ж для тебе буде точкою відліку твоїх моральних принципів?
— Те, що я хочу залишитися чесним перед самим собою?
— Ти в мене це запитуєш? — Соля підіймає брови.
— Я хочу зрозуміти, чи занадто це вагомий аргумент для тебе? Адже це тобі потрібні факти. Я точно знаю, що прийшов сюди не для того, щоб вкрасти в тебе якісь докази.
— Саме так! Вони ж не тут. Оригінали взагалі зберігаються в закритому місці.
— Я так і думав. Ти ж не дурна, щоб не зробити кілька копій і не розсовувати їх по різних місцях.
— Дякую за таку оцінку моїх розумових здібностей, — не пропускає Соля можливості використати свою найбільшу зброю — іронію та сарказм.
— А ти з усіма так розмовляєш?
— Що ти маєш на увазі? — одразу ж перемикає свій взір на янгольський, наче в неї десь там тумблер встановлено.
— Яка ти все ж…, — Давид недоговорює, але й тієї фрази було досить, аби почути там легке захоплення. Чоловік теж бере себе в руки: — Якщо ти так із кожним дійсно спілкуєшся, то дивно, як ти ще жива. Це я — терплячий і добрий. А інші ж можуть і не стримати свого бажання тебе придушити.
— Дякую, що попередив, — милий вираз обличчя контрастує з їдкими нотками в голосі.
— Ми знову переходимо на непотрібний обмін люб’язностями. Скажи, тобі це подобається? Тріпати мої нерви?
— Чесно, так. Не думала, що мені так сподобається, але ти правий — гопцювати на твоєму терпінні доволі цікаво.
Давид розуміє, що так просто бесіда не скінчиться. Приймає правила гри, яку розпочала Соломія і сам собі складає руки на грудях, віддзеркалюючи позу дівчини. Так і стоять, наче ті барани з дитячої казки. Тільки замість мосту — коридор Соліної квартири.
— Можемо, завершимо цей дитячий садочок?
— Кому дитячий садочок, того попрошу покинути квартири, — відсікає Соля. Її і саму вже втомила така поведінка. Відповідати іронією їй завжди подобалось. Часто спілкування з Ярославом саме на цьому й будується. Але зараз Соломія вже не відчуває диких радощів. Її іронія зараз йде не з душі, приносячи задоволення. Вона стала захисним щитом. Нею Соломія прикривається, аби тільки не зізнатися — зараз їй страшно.
Відповісти Давиду не дає телефон Солі. Дівчині доводиться йти в спальню, де вона залишила смартфон, коли лягала спати. Просить Давида або йти вже додому, або зачекати її в коридорі. Вона б і не брала слухавку, але там може бути Мар’яна. А начальниця, прихильниця аб’юзерських взаємин, може бути зовсім нестерпною. Простіше кинути всі справи та їй відповісти, ніж не взяти слухавку.
Але на екрані не шефиня. Усього-на-всього бабуся. Усього лише Клавдія Демидівна, ще одна жінка із замашками диктатора в житті Соломії.
— Так, ба? Щось термінове?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свої, Анна Чмутова », після закриття браузера.