Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

І раптом, коли я вже ні на що не сподівався, побачив найбільше чудо, певніше сказати — найбільшу потворність природи. Сталося це несподівано. Консель закинув волочок і витяг купу розмаїтих черепашок. Я запустив між них руку і враз заволав криком конхіолога — найпронизливішим криком, на який тільки спроможна людська горлянка.

— Що сталося з паном професором? — здивовано запитав Консель. — Чи не вжалило щось?

— Ні, друже мій, та я ладен поплатитися пальцем за таку знахідку!

— За яку знахідку?

— За цю мушлю, — відповів я, показуючи об'єкт радощів.

— Але ж це простісінька пурпурова олива з роду олив, ряду гребінчастозябрових, класу черевоногих, типу молюсків…

— Авжеж, Конселю, тільки у звичайної мушлі закруток іде справа наліво, а в цієї навпаки, зліва направо!

— Хіба ж то можливо?! — гукнув Консель.

— Так, друже мій, це мушля-лівачка.

— Мушля-лівачка? — повторив вражений Консель.

— Глянь на її закрутки!

— О! Якщо пан професор буде ласкавий повірити мені,— сказав Консель, беручи тремтячою рукою мушлю, — я ще ніколи так не хвилювався.

Та й було чого хвилюватися! Спостереження натуралістів показали, що в природі відбувається рух справа наліво. Небесні світила та їхні супутники рухаються своєю орбітою зі сходу на захід. Людина більше послуговується правою, аніж лівою рукою, отже і всі інструменти, прилади, східці, замки, пружини годинників і все інше пристосовані до руху справа наліво. Природа, підвладна цьому законові, так закручувала й мушлі. Закрутки мушлі йдуть справа наліво, а коли трапляється мушля-лівачка, знавці цінують її на вагу золота.

Отож ми з Конселем так захопилися, розглядаючи наш скарб, що не бачили нічого в світі, окрім тієї мушлі. Я вже мріяв збагатити нею Паризький музей, аж раптом камінь, що його шпурнув якийсь папуас, розбив нашу коштовну знахідку в руках Конселя.

Я крикнув з відчаю. Консель метнувся до моєї рушниці й націлився в дикуна, що розмахував пращею метрів за десять од нас. Я хотів зупинити Конселя, але він уже вистрілив, і куля розбила браслет із амулетів на папуасовій руці.

— Конселю! — гукнув я. — Конселю!

— Невже пан професор не бачив, що цей канібал перший напав на нас?

— Мушля не варта людського життя, — сказав я.

— О, негідник! — кричав Консель. — Ліпше б він розтрощив мені плече.

Консель казав щиро, та мені плече його було дорожче за мушлю. За тих кілька хвилин, що ми побивалися над розбитою мушлею, становище раптом змінилося. Десь із двадцять пірог оточили «Наутілус». Ці піроги — не що інше, як видовбані із стовбурів велетенських дерев довгі й вузькі човни, — дуже швидко плавали й завдяки поплавкам на кінцях бамбукової жердини стійко трималися на поверхні води. Пірогами вправно керували спритні напівголі веслярі, і я тривожно стежив, як вони підпливали до «Наутілуса».

Папуасам, певно, вже доводилося спілкуватись із європейцями і бачити їхні судна. Та що вони могли думати, дивлячись на захрясле в протоці довге металеве веретено, без щогл, без димарів? Нічого доброго, бо вони спершу трималися на значній віддалі од «Наутілуса». Проте, бачивши, що судно не рухається, тубільці мало-помалу осміліли й тепер добирали способу познайомитися з ним ближче. Та саме цьому знайомству й належало запобігти. Наші рушниці, що стріляли безгучно, не могли налякати тубільців, які зважали тільки на гримку зброю. Буря без громового гуркоту менше лякає людей, хоча небезпечна блискавка, а не грім.

Піроги підпливли до самісінького «Наутілуса», і на палубу густо посипалися стріли.

— Сто чортів! Справжній град! — сказав Консель. — Та ще, чого доброго, отруєний град!

— Треба попередити капітана Немо! — крикнув я, спускаючись у люк.

Я кинувся до салону. Там не було нікого. Я наважився постукати в двері капітанової каюти.

— Заходьте, — відповіли мені. Я ввійшов і застав капітана за якимись обчисленнями. Перед ним лежав папір, списаний іксами та іншими алгебраїчними знаками.

— Я потурбував вас? — запитався я з чемності.

— Авжеж, пане Аронаксе, — відповів капітан, — та, сподіваюся, ви маєте на те поважні підстави?

— Дуже поважні! Ми оточені пірогами тубільців; і нема сумніву — за якусь хвилину вони кинуться на нас.

— А-а! — спокійно мовив капітан. — Вони припливли в пірогах?

— Так, капітане!

— Ну, що ж! Треба зачинити люка.

— Звичайно! І я прийшов вам сказати…

— Це найлегше, — мовив капітан Немо. І, натиснувши кнопку електричного дзвоника, він передав наказ у кубрик команди.

— Та й по всьому, пане професоре, — сказав він. — Човен на місці, люк зачинений. Сподіваюсь, ви не боїтеся, що ті добродії проб'ють обшивку, якої не змогли пробити ядра вашого фрегата?

— Ні, капітане, але є інша загроза.

— Яка, пане професоре?

— Завтра о цій же порі доведеться відчинити люк — поновити повітря…

— Безперечно, пане професоре, адже наше судно дихає на кшталт китоподібних.

— Якщо папуаси захоплять палубу, вони відчиненим люком проникнуть у судно. Що їх утримує?

— А ви гадаєте, пане професоре, що вони вилізуть на борт?

— Я того певен.

— Нехай собі вилазять. Я не бачу причини втримувати їх. Власне, папуаси — жалюгідні бідолахи, і мені не хочеться, щоб мої відвідини острова Гвебороар коштували життя хоч би одному з цих сердег!

По цій розмові я хотів був вийти, але капітан Немо попросив мене сісти поруч. Він із цікавістю розпитував про наші мандрівки на острів, про полювання і, здавалося, ніяк не міг збагнути канадцевої охоти до