Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Як затишно завжди біля вогню!
Над моєю головою крізь дахове віконце виднівся клаптик нічного зимового неба, холодного, крижаного, якщо судити з химерних морозних візерунків на шибках.
Час від часу до мене долинали якісь моторошно-таємничі шелести і шарудіння, — неясний шум старого незнайомого дому, що його я поночі навіть не розгледіла. Десь наче рипнули двері, почувся дзенькіт посуду, потім ніби чиясь важка, потім легка хода, — звуки долинали до мене невиразно, приглушені поверхами й стінами. Найчастіше це був гомін голосів. Мені вчувався то Янів голос, то голос жінки в чорному, — я вгадувала їх, хоч і не могла виразно чути, — дарма що звелася на лікті й нашорошила вуха, силкуючись розрізнити якщо не окремі слова, то принаймні тон розмови. Але все було марно — я раз у раз тільки розчаровувалася. Отож мені лишалося зручніше вмоститися на своєму ложі й заснути…
Саме коли я закінчувала розповідати Янові про Нарвік, він раптом притулив палець до губів, зробив знак, щоб я мовчала:
— Чуєш — це вона!
Так, це вона йшла нагору. Це її повільна стомлена хода, — хода надто рано постарілої жінки. Ян устиг тільки мерщій штовхнути мене до комірчини.
— Я сам якось дам собі раду. Не треба, щоб вона тебе бачила.
І він щільно причинив двері комірчини. Але, припавши вухом до перебірки, я могла чути все, що діялося за стіною.
Жінка ступила на горище і, видно, якусь мить стояла спантеличена. Ян теж мовчав.
Нарешті вона вигукнула своїм звичним, ніби надтріснутим, сумним і боязким голосом, — у якому зараз бриніла нестримна радість:
— Яне… Ти!! Якби ж то я знала!
— Мамо, як ти дізналася, що я тут…
Голос його був лагідний, майже боязкий. Жінка вагалася, потім, в якійсь неясній надії, наважилась признатися:
— Я ввійшла до твоєї кімнати, як… як і щовечора. І помітила, що на місці нема гаснички. Я скрізь обшукала її. Зненацька глянувши в сторону горища, побачила, що там світиться…
— Так, я розумію, — пробурмотів Ян.
Запало мовчання. Мовчання болісне й гнітюче для обох. Потому я почула:
— Що ти робив тут? — Вона, безперечно, помітила те безладдя, що панувало на горищі після наших пошуків: розкидані скрізь корзини, скрині.— Ти щось шукав?
— Так, шукав.
— І… знайшов?
— Знайшов.
Тепер голос Яна був різкий і уривчастий, з нього жінка могла легко зрозуміти, що більше він їй нічого не скаже.
Знову запала мовчанка.
Я затамувала подих. Адже це вперше Ян дивився на свою названу матір, знаючи всю правду. А вона?.. Вона й не відала, що я розповіла Янові про його минуле.
Проте жінка наче догадувалася про це, і поводилась, як людина, що почуває свою провину.
— Яне, — несміливо затинаючись, мовила вона, — ти… ти повернувся… щоб пожити тут якийсь час?
Мені хотілося крикнути Янові зі своєї схованки: «Май до неї співчуття, не будь надто суворий!» Але він уже відповідав їй, і в голосі йому бриніли такі ніжні нотки, яких я доти в нього ніколи не чула, — певно, то були відголоски тієї безмежної ніжності, що сповнювала його серце колись:
— Ні, мамо, я повинен завтра ж їхати назад. Так треба. Але, послухай… Я обіцяю, що приїду й поживу якийсь час із тобою, це буде скоро, дуже скоро.
Потім я почула його кроки, — певно, він підійшов до неї. Зазирнувши в щілинку, я побачила: він поклав руку їй на плечі й промовив тим самим лагідним голосом:
— Ходімо звідси. Я розумію, нам треба багато про що поговорити. Між іншим, я маю дещо розповісти тобі.
Помовчавши, він знову заговорив:
— Приготуй, будь ласка, обід для нас обох. А я тим часом трохи приберу все тут. Цієї ночі я спатиму в своїй кімнаті.
— Це правда, Яне? Коли б ти знав, яка я щаслива!..
Згодом Ян розповідав мені, ніяковіючи, що він поводився з нею ніби з покинутою й безпорадною бідолахою жебрачкою. Він довго мовчки гладив їй плечі. А вона шепотіла тихо-тихо, ніби прощаючись із ним навіки: «Мій любий, мій любий хлопчику!..»
«Тоді,— сказав мені Ян, — я поцілував її в голову, так часто цілував колись, у дитинстві, і назвав просто „мама“. І знаєш, Фанні, того вечора вона й справді була моєю матір'ю…»
Ось до мене долинув звук чиїхось кроків: то Ян, певно, лагідним жестом підштовхнув її до дверей.
— Іди, мамо. Я зараз же спущуся слідом за тобою. Швиденько приготуй щось поїсти. Я страшенно зголоднів…
Потім він зазирнув до мене в комірчину.
— Ти чула?
Я мовчки кивнула головою.
— Мені дуже прикро, мала, що мушу лишити тебе тут саму. Тобі буде не дуже весело!
— Ти ж не можеш зробити інакше.
— На жаль, ні.
Він стояв передо мною, збентежений, нерішучий.
— Яне, — спробувала я заспокоїти його, — не журись. Думай краще про Інгвільд. Думай про своїх батьків, про їхню радість.
І знову ніби ясний вогник спалахнув йому в очах.
Здавалося, Ян миттю згадав усе і знову віднайшов своє дивовижне щастя, яке осяяло його життя. Потім він задумливо мовив:
— І чого це завжди так буває на світі, що за радість одних інші мають платити стражданням?
Я нічого не відповіла. Дивилася, як він розкручував згорнутий і поставлений сторчма поміж двома старими скринями матрац, стелив його на підлозі.
— Бери всі ковдри, скільки хочеш. їх тут досить, отам, у старій шафі. Скоро буде й вечеря. Я що-небудь принесу тобі.
— Іди вже, Яне, — звеліла я. — Не треба, щоб вона знову сюди піднімалась. І не суши собі голови,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прощайте, мої п'ятнадцять літ...», після закриття браузера.