Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

— Там, місіс Уелдон, — казав він, — на вас чекає щирий прийом і турбота. Кілька днів відпочинку відновлять ваші сили. Можливо, ви не знайдете там тієї розкоші, до якої ви звикли в Сан-Франциско, але все ж ви переконаєтеся, що наші гацієнди, навіть у глухих куточках країни, не позбавлені комфорту. Ми не такі вже й дикуни.

— Містере Геррісе, — відповіла місіс Уелдон, — ми нескінченно вдячні вам за все, що ви для нас зробили. На жаль, ця вдячність на словах — все, чим ми можемо вас віддячити, але, вірте, вона йде від чистого серця! Та час було б уже нам прибути на місце!

— Ви дуже стомилися, місіс Уелдон?

— Не про мене мова! — відповіла місіс Уелдон. — Але мій хлопчик день від дня стає все більше кволим. Щодня в певну годину його починає морозити.

— Хоча клімат цього плоскогір’я вважається здоровим, — сказав Герріс, — але я чув, що в березні й у квітні люди іноді хворіють тут на лихоманку.

— На щастя, завбачлива природа розмістила протиотруту поруч із отрутою, — зауважив Дік Сенд.

— Що ви хочете цим сказати, мій юний друже? — з подивом запитав Герріс.

— Хіба тут не ростуть хінні дерева? — відповів Дік.

— О так, — сказав Герріс, — справді! Ви маєте рацію. Це батьківщина хінних дерев, їхня кора має такі дорогоцінні цілющі властивості, як протигарячковий засіб.

— Мене, щиро кажучи, дивує, що ми дотепер не зустріли жодного хінного дерева, — додав Дік Сенд.

— Річ у тому, мій юний друже, — відповів Герріс, — що хінні дерева не так-то й легко розпізнати. Це високі дерева з великим листям і рожевими запашними квітами. Але ростуть вони звичайно не групами, а поодинці, загублені серед інших дерев. Індіанці, які займаються збиранням хінної кори,[57] розпізнають їх лише за вічнозеленим листям.

— Якщо ви помітите таке дерево, покажіть мені його, містере Герріс, — попросила місіс Уелдон.

— Добре, місіс Уелдон, хоча в гацієнді Сан-Феліче ви знайдете запас сірчанокислого хініну — цей засіб ще краще припиняє лихоманку, ніж проста кора хінного дерева.

Останній день подорожі минув без усіляких пригод. Настав вечір, і, як зазвичай, загін зупинився на нічліг. Увесь час погода стояла суха та ясна; але наразі, вірогідно, збиралося на дощ. Теплі випаровування піднялися від землі й огорнули ліс непроникним туманом.

У цьому не було нічого несподіваного, адже наближався початок дощового періоду. На щастя, для маленького загону, гацієнда, що гостинно запропонувала притулок, була вже зовсім недалеко. Залишалося потерпіти лише кілька годин.

За приблизними розрахунками Герріса, в яких він відштовхувався від кількості часу, проведеного в дорозі, загін знаходився не далі ніж за шість миль від гацієнди. Проте на ніч були застосовані всі звичайні заходи безпеки. Том та його товариші мали по черзі нести варту.

Дік Сенд наполягав на цьому з усією рішучістю. Більше ніж будь-коли юнак хотів дотримуватися обережності. Страшна підозра свердлила його розум, але поки вона не перейшла у впевненість, Дік ні з ким не хотів про це говорити.

Привал влаштували в гаю, поблизу підніжжя гігантського дерева. Стомлені тривалим переходом, місіс Уелдон та її супутники невдовзі заснули, але раптом їх розбудив гучний лемент.

— Хто кричить? — запитав Дік Сенд, першим скочивши на ноги.

— Це я… Це я крикнув! — відповів кузен Бенедикт.

— Що з вами?

— Мене хтось вкусив…

— Змія? — з жахом запитала місіс Уелдон.

— Ні, ні, не змія, а якась комаха, — відповів кузен Бенедикт. — Зачекайте, ось вона, я її впіймав.

— То розчавіть же її і не заважайте нам спати! — роздратовано сказав Герріс.

— Розчавити комаху? — обурився кузен Бенедикт. — Як би не так! Ні, я повинен її розглянути!

— Який-небудь москіт, — сказав Герріс, знизуючи плечима.

— Ні, — заперечив кузен Бенедикт, — це муха… і досить цікава муха.

Дік Сенд запалив свій ручний ліхтарик і підійшов до кузена Бенедикта.

— Боже мій, що я бачу! — закричав ентомолог. — Нарешті, я отримав нагороду за всі незгоди й розчарування! Ура! Я зробив велике відкриття!

Кузен Бенедикт захлинався від щастя. Він дивився на спійману муху поглядом тріумфатора. Здавалося, він готовий був її розцілувати.

— Але що це таке? — запитала місіс Уелдон.

— Двокрила комаха, кузино, і яка чудова! — Кузен Бенедикт показав усім буру муху, розміром менше бджоли, з довгим хоботком і жовтими смужками на черевці.

— Вона не отруйна? — запитала місіс Уелдон.

— О ні, кузино, людині вона не страшна. Але для тварин, для антилоп, буйволів, навіть для слонів це страшний ворог! Ох, яка чарівна, чудова мушка!

— То скажіть же нам, нарешті, що це за муха? — попросив Дік Сенд.

— Ця муха, — відповів ентомолог, — ця мила мушка, яку я тримаю у руці, називається цеце.[58] Цією мухою дотепер по праву пишався лише один континент! Жоден учений не знаходив ще цеце в Америці.

Дік Сенд не наважився запитати кузена Бенедикта, у якій же частині світу дотепер зустрічалася ця проклята муха. Всі мандрівники знову поринули у сон,