Читати книгу - "Ходіння по муках"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Панове, не хапайте з рук, — хрипів штабс-капітан Бабкін, гладкий, багровий чоловік. — Прапорщик Телєгін, шість листів і посилка… Прапорщик Ніжний — два листи…
— Ніжний убитий, панове…
— Коли?
— Сьогодні вранці.
Іван Ілліч пішов до каміна. Всі шість листів були від Даші. Адреса на конвертах написана розгонистим почерком. Івана Ілліча заливало ніжністю до цієї милої руки, що написала такі великі літери. Нахилившись до вогню, він обережно розірвав перший конверт. Звідти війнуло на нього таким спогадом, що довелося на хвилину заплющити очі. Потім він прочитав:
«Ми вирядили вас і виїхали з Миколою Івановичем тога ж дня в Сімферополь і ввечері сіли в петербурзький поїзд. Зараз ми на нашій старій квартирі. Микола Іванович дуже стурбований: від Катюші немає ніяких звісток, де вона — не знаємо. Те, що у нас з вами сталося, таке велике й таке раптове, що я й досі не можу опам’ятатися. Не обвинувачуйте мене, що я вам пишу «ви». Я вас люблю. Я буду вас вірно й дуже сильно любити. А зараз дуже тривожно — вулицями проходять війська з музикою, і так сумно, ніби щастя відходить разом з сурмами, з цими солдатами. Я знаю, що не повинна цього писати, але ви все-таки будьте обережні на війні».
— Ваше благородіє! Ваше благородіє! — Телєгін насилу обернувся, у дверях стояв вістовий. — Телефонограма, ваше благородіє… Викликають у роту.
— Хто?
— Підполковник Розанов. Якнайшвидше просили бути.
Телєгін склав недочитаного листа, разом з іншими конвертами заховав під сорочку, насунув картуза на очі і вийшов.
Туман тепер став ще густіший, дерев не було видно, іти довелося як у молоці, визначаючи дорогу тільки за хрускотом жорстви. Іван Ілліч повторював: «Я буду вас вірно і дуже сильно любити». Раптом він спинився, прислухаючись. В тумані не було ані звука, тільки падала інколи важка крапля з дерева. І от, неподалік, він став розрізняти якесь булькання і м’яке шарудіння. Він рушив далі, булькання стало виразніше. Він сильно відкинувся назад — брила землі, відірвавшись з-під його ніг, обвалилась і важко хлюпнула в воду.
Очевидно, це було те місце, де соша обривалась над річкою, коло спаленого мосту. По той бік, кроків за сто звідси, він це знав, до самої річки підходили австрійські окопи. І справді, слідом за тим, як хлюпнула вода, наче батогом, з того боку ляснув постріл і покотився по річці, ляснув другий, третій, потім наче рвонуло залізо — залунав довгий залп, і у відповідь йому забахкали звідусіль заглушені туманом поквапливі постріли. Все гучніше, гучніше загуркотіло, заухало, заревло по всій річці, і в цьому окаянному гармидері квапливо зататакав кулемет. Бух! — ухнуло десь у лісі. Дірявий гуркочучий туман щільно висів над землею, прикриваючи цю звичайну й огидну подію.
Кілька разів коло Івана Ілліча з чваканням у дерево хлопала куля, падала гілка. Він звернув з соші на поле і пробирався навмання чагарником. Стрільба так само раптово почала затихати й закінчилась. Іван Ілліч зняв кашкета й витер мокрого лоба. Знов було тихо, як ні-д водою, лише падали краплі з кущів. Слава богу, Дашині листи він сьогодні прочитає. Іван Ілліч засміявся і перестрибнув через канавку. Нарешті зовсім поруч він почув, як хтось, позіхаючи, сказав:
— От і поспали. Василю, я кажу — от і поспали.
— Зажди, — відповіли уривчасто, — іде хтось.
— Хто йде?
— Свій, свій, — поспішно сказав Телєгін і зараз же побачив земляний бруствер окопу і два бородатих обличчя, що дивилися на нього з-під землі. Він спитав:
— Якої роти?
— Третьої, ваше благородіє, свої. Чого ж ви, ваше благородіє, по верху ходите? Зачепити можуть.
Телєгін стрибнув в окоп і пішов по ньому до ходу сполучення, що вів до офіцерської землянки. Солдати, розбуджені стрільбою, говорили:
— В такий туман, дуже просто, він річку де-небудь перейде.
— Нічого трудного.
— Раптом — стрільба, гуркіт — ні з того ні з сього… Налякати, чи що, хоче, чи він сам боїться?
— А ти не боїшся?
— Так я ж хіба що? Я страшенно полохливий.
— Хлопці, Гаврилові пальця геть одірвало.
— Заверещав, пальця отак догори держить.
— От кому щастя… Додому відправлять.
— Еге — відправлять! Якби йому всю руку відірвало, а з пальцем — погниє поблизу, та й знову давай у роту..»
— Коли ця війна скінчиться?
— Годі вже про неї.
— Скінчиться, та не ми це побачимо.
— Хоч би Відень абощо взяли.
— А тобі він нащо?
— Так, все-таки.
— До весни воювати не скінчимо, — однаково всі розбіжаться. Землю хто буде обробляти, — жінки? Народу накришили — далі нікуди. Годі. Напились, самі перестанемо.
— Ну, єнерали скоро воювати не перестануть.
— Це що за балачки?.. Хто це тут говорить?..
— Годі тобі собачитись, унтер… Проходь.
— Єнерали воювати не перестануть.
— Правильно, хлопці. Насамперед, — подвійна платня йде їм, хрести, ордени. Мені один чоловік розказував:: за кожного, каже, рекрута англійці платять нашим генералам по тридцять вісім карбованців з половиною за душу.
— От сволота! Як худобу продають.
— Гаразд, потерпимо, побачимо.
Коли Телєгін увійшов у землянку, батальйонний командир, підполковник Розанов,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ходіння по муках», після закриття браузера.