Читати книгу - "Привид Чорного острова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Лише Олесь зовні був спокійним, але і в нього поповзли мурахи по спині.
— Це привид нас наздоганяє, — шепотів Білл, — швидко тікаймо звідси.
— Привид, привид!.. — белькотіли матроси.
— Всім до шлюпки. Швидко! — наказав Морісон і сам пішов так швидко, що за ним ледве встигали інші.
Поряд з ним біг Білл і голосно просив:
— Візьміть і мене! Візьміть! Не лишайте самого. Візьміть!
— Геть! — гримнув Морісон. — Ти мені не потрібний.
Сестра кинулася до Білла. Та один з матросів боляче штовхнув її. Олесь вигукнув:
— Не чіпай! — І щосили вдарив матроса кулаком у бік. Той ойкнув і присів. Потім підвівся і кинувся до Олеся. Але десь зовсім близько знову пролунало хиже виття. Всі зупинилися. Мері впала Олесеві на руки. Морісон теж сів на землю. Він увесь тремтів. А найвищий і найміцніший з матросів-негрів — побіг. Морісон, не в силі вимовити й слова, пустив йому над головою чергу з автомата. Матрос упав.
Постріл ніби підбадьорив Морісона. Він підійшов до матроса, штовхнув його ногою і вигукнув:
— Вставай, чорна свиня!
Матрос лежав. Тоді Морісон почав товкти його ногами.
Олесь не витримав — підбіг до Морісона, відштовхнув його геть і сказав:
— Не чіпай! Звик знущатися над людьми!..
Морісон схопився за автомат, але передумав і стримано вимовив:
— Гаразд, хлопче! Я тобі ще й це пригадаю!.. Марш уперед! Всім сідати в шлюпки.
Коли втретє пролунало над островом виття, шлюпка вже відчалила від берега. Проте жах не полишав тих, що сиділи в ній. Матроси перестали гребти, позатуляли обличчя руками — тільки б не бачити привида! Адже той, хто його вгледить, — утратить розум. Про це писали газети.
На березі ж перелякано кричав Білл.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Сховавшись за скелю, Джон спостерігав, як, ніби на страту, ведуть Мері й Олеся, а побіля них бігає та плаче Білл. Ще більша лють охопила його. Знову Морісон! Знову він! Усе життя йому зіпсував, а тепер відбирає в нього ще й Мері. Ні, він цього не допустить, змусить ненависного Морісона заплатити за все.
І того хлопчину ведуть. Він, правда, не скаже їм. Ні, не скаже. Але Джон відчував, що разом із Сиво-конем зникає і надія будь-коли знайти скарб.
«Не дати б відплисти яхті, — подумав. — Ні, напевне, вони зараз ще не відпливуть. Адже Морісон має надію — юнак відкриє йому таємницю. То навіщо ж покидати острів? Але може трапитися й навпаки. Щоб змусити Сивоконя заговорити, вони підуть в океан і там його закатують. Треба діяти негайно!»
Коли шлюпка вже була на чималій відстані від берега, Джон пішов до Білла, який аж захлинався від плачу.
— Це я, синку. Не бійся, це я.
Білл зрадів. Сльози одразу зникли, лише зрідка схлипував.
— Ой тату, десь зовсім близько привид. Ти чув, як він виє? Ой, страшно мені! Забери мене звідси.
— Не бійся. Коли я біля тебе, привид не насмілиться підійти.
— А хіба тобі не страшно?
— Страшно. Дуже страшно, — відказав Джон.
Пішли до шхуни. Білл розповів батькові, як вони збиралися тікати з острова, але не дочекалися, доки він повернеться.
— А потім нас оточили Морісонові матроси. Вони хотіли спершу забрати самого Олеся, але він не пішов. Тоді матроси взяли й Мері попід руки і повели. Олесь пішов слідом і наказав не чіпати Мері. Залишити її на острові. Але Мері сказала, що не хоче лишатися. Тому їх обох забрали. А його лишили.
— Що говорив Морісон? Пригадай.
— Казав, що на яхті розв'яже Олесеві язик. А як це, тату, розв'язують язик? Урятуй їх, тату. Врятуй…
Невдовзі від шхуни відчалив гумовий надувний човен. Білл помітив на дні човна невеличку валізку, якої ніколи раніше не бачив, але спитати в батька, що в ній, — чомусь не наважився.
Океан спокійно спав у своїх берегах. Тиша стояла ідеальна. Така тиша ніби неприродна там, де так багато води, граніту, птахів і риб.
Гумовий човен повільно плив, наближаючись до червоного вогника — він майорів на щоглі яхти.
У каюті яскраво сяє світло. На столі пляшка з віскі, балон з содовою водою, в бокалах — шматочки криги.
Морісон і Олесь сидять один проти одного. Намагаючись надати обличчю найприємнішого виразу, Морісон розливає в бокали віскі.
— Тобі з содовою чи «їжачка»?
— Байдуже, — відказує Олесь.
— Росіяни вміють пити.
— Не належу до таких.
— Це тому, що молодий?
— Можливо.
— А зі мною випий. У вас, розповідають, п'ють лише після тосту. Так?
— Буває й так.
— Цей звичай мені подобається. На жаль, у нас не так. Кожен наливає собі й п'є. Що ти на це скажеш?
Олесь мовчав.
— Хай буде перший тост за мною. Вип'ємо за нашу дружбу.
Морісон перехилив чарку, Олесь же до своєї й не доторкнувся.
— Чому ти не п'єш?
— Ви, здається, говорили про дружбу? її ніколи не буде між нами. Навіщо ж пити?
— Ну, тоді вип'ємо за те, щоб наша сьогоднішня розмова увінчалася успіхом.
— З великим задоволенням, — вимовив Олесь і сьорбнув з бокала. Питво було гидке й смердюче. — Бачите — випив. Але хто і як з нас розуміє успіх?
— Розуміння може бути одне: ти, містере Олесь, скажеш мені, де знайшов скарб. На тому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Привид Чорного острова», після закриття браузера.