Читати книгу - "Миколаївське небо"

І все завдяки впливу кузена, старшого на п’ять років!

Максимови, по роду військові, неабияк проявили себе на полях битв. І все на суші. Він же, Леон Максимов, п’ятий Леонід в роду Максимових, під впливом брата, який заразив його морськими просторами, захотів бути першим Морським офіцером у роду…

Слава Богу, що Вольдемар виявився набагато майстернішим стрільцем, ніж Саша Пушкін!

Саме тому бездітний Ананій, прив’язаний до свого племінника, однозначно вирішив поквитатися з його «кривдником і убивцею»…

Поручик Болен-Тодес сам кинув Володимиру Дубову виклик!

Життя або смерть через жінку!

Цього Володимир Олексійович Дубов не стерпів! Тим паче, що княжна Анастасія очевидно симпатизувала йому!..

Скривавлений кітель поручика інфантерії Аристарха Болен-Тодеса дотепер зберігався в одному з його південних маєтків. І не тому, що був чимсь примітний! Просто Володя мав слабкість…

Він колекціонував призи!

Медаль «За відвагу», підв’язка від панчохи якоїсь завзятої баронесочки, простенький, але зручний в ужитку олов’яний ківш, поцуплений мимохідь з якогось невідомого готелю в Альпах, у якому вони разом проводили відпустку… Ще медаль, орден.

Бо за вдачею своєю Володимир Дубов був Переможцем! Навіть думка про можливу поразку не допускалася ним, як така. ТІЛЬКИ ПЕРЕМОГА.

«Aut Caesar, Aut Nihil!»[4], — завжди, скільки пам’ятав Леонід, було девізом кузена. І ось нині…

— Вольдемаре! Думаю, тобі слід розвіятися! — вирішив лейтенант Максимов. — Давай прогуляємося містом. Можливо, і в ну мера сходимо…

При згадці «нумерів» — «краса й гордість Чорноморської ескадри» помітно пожвавішав!

— Оп-на, братику! Говориш вже, як справжній морський вовк, що повернувся з круго— світки!

Леонід встав.

— Так, може, вийдемо «в чисте поле»?

— Вийдемо! Обов’язково вийдемо! — пообіцяв Дубов, наливаючи знову… — Тільки не раніше, аніж ти зі мною вип’єш…

— Добре, Вольдемаре! Давай вип’ємо! — лейтенант підняв свою чарку.

— За Могутність і Славу Чорноморської ескадри, трясця її матері!!

Володя випив, закусив. Дочекався відповідних дій від молодшого кузена.

— Скажи-но мені, Леоне! Якщо за стільки років не зуміли тямущої лоції скласти…

— Господарю! — в кімнаті виник ординарець Васька. — Пакет вам!

Володимир забрав простягнутий лакеєм великий поштовий пакет, розірвав його і зосередився на читанні.

— Ось, Льончику! — повідомив він, кидаючи листки паперу на стіл. — Шедевр графоманства від барона фон Воленберґа! Цим словоблудством приписується мені злочинна змова з контрабандистами, зловмисне затоплення російського бойового корабля і частка в незаконній торгівлі забороненими товарами, а саме: тютюн турецький, тканини…

— Володю, прошу тебе! — скривився Максимов. — Не звертай уваги на старого маразматика! Ходімо!

— Ходімо! — погодився з ним старший брат. — Дівчатка вже, мабуть, заждалися!

Не без допомоги Леоніда Володимир Дубов одягнувся і покинув готель… Дуже скоро вони опинилися в єдиній на той час у молодому Миколаєві ресторації під назвою «Корона».

— Люб’язний! Чарку коньяку! — крикнув Дубов з порогу.

До них підскочив уважний слуга, посадовив за вільний столик… Далі Льоня Максимов пам’ятав усе досить туманно. А його гаряче любимий братик у результаті взагалі десь зник.

Був-був, і не стало!

Ось тільки що, начебто, пили за перемоги російського флоту! І от вже стілець навпроти Льоні порожній!

Де ж Володя?..

Володимир тим часом опинився у кабачку для простолюддя, сидячи за гладенько обструганим столом.

Дубов озирнувся і побачив, що навпроти сидить якийсь старий і дивиться на нього вельми співчутливо. Сива акуратна борідка додавала його обличчю благородного вигляду. На столі перед старим лежала книга в чорній строгій палітурці й стояв кухоль пива.

— І?.. — запитав візаві.

— Що-о, и-ик, і?.. — не зрозумів капітан-лейтенант.

— Ну, ви казали, що ваш корабель напоровся на мілину! Де саме це трапилося?

— А вам яка різниця? — буркнув Володимир, відсьорбуючи пиво з кухля, що стояв поряд з ним. Взагалі-то пиво він не любив! Але в цьому місті варили дуж-же непогане…

— Мені-то, якраз, дуже велика різниця! — відповів його несподіваний співбесідник. — Я служу в Миколаївському картографічному депо, і такі питання мене цікавлять надзвичайно.

— Ну, значить, погано працює ваше депо, — досить грубо кинув у відповідь Дубов, від душі прикладаючись до свого кухля.

— Дарма ви так говорите, молодий чоловіче! — співбесідник теж сьорбнув пива. — Справа нова, наука поки що не дозволяє…

— Та до дідька вашу науку! — гаркнув Володимир, чим привернув увагу інших відвідувачів невеличкого закладу. — Тим більше не дозволяє вона…

— Спокійніше, молодий чоловіче! Не треба так нервувати, — спокійно сказав старий. — Тим паче, що ви привертаєте зайву увагу тих, хто нас оточує.

Володимир хотів було образитися, але випадковий товариш по чарці поставив запитання, що абсолютно збило його з пантелику.

— Де це сталося?

— Що? — не зрозумів капітан-лейтенант.

— Ваша катастрофа.

— А вам яка…

Старий не дав йому договорити. Він мовчки підсунув під ніс Володимиру книжку, що лежала на столі. Витиснена золотом назва свідчила: «Особливості навігації Чорного моря».

— Ця книга тільки готується до видання. Це найдокладніша на даний момент лоція Чорноморського басейну з усіх, що коли-небудь складалися.

— Е-е-е… — тільки й зміг вичавити з себе Дубов. Старий посміхнувся. Подальша бесіда мала суто спеціальний характер.

Випив, звичайно, Володя Дубов чимало, але він був фамільним офіцером! Не можна сказати, що випите зовсім його «не брало», але «звалити» не могло. Капітан-лейтенант, звичайно, був далеко не тверезим, але…

У розмові, що зав’язалася, він несподівано навіть для самого себе вилив душу перед випадковим слухачем. Розповів, як усе було, повідав щиро, як любить море, що