Читати книгу - "Люди і тварини"

ділі, міг би й сам за себе вирішити, якої мови хоче вживати, тим більше, що був уродженцем цієї землі. Але, Мейсі, очевидно, не цікавився мовними питаннями. Замість того він перестав муркати чи там… «пуррінґ» і, підвівши голову, пильно дивився у вікно: там бо, на підвіконні сів горобець і цвірінькав та підстрибував і вертівся. Не було кришок, що їх господиня щодня висипувала. Тож настирливо вимагав привичного харчу.

Але не він один: з дерева зістрибнула на дашок вивірка й побігла на ґанок. Ставши стовпиком, дивилася пильно у вікно. На поручнях сиділа вже друга й заглядала в вікно, потрясаючи схвильовано пишним хвостом.

— Чик, чик, чик! — кликали, заглядаючи за горішками.

Мацьо підвівся і став муркати, вертітися і лащитися біля ноги своєї господині, що шолопалася в шухляді між торбинками з горішками та сухим хлібом.

— Ага, на ґанок! Тепер, коли мої жебраки прийшли на снідання. Ані в гадці собі май! Шкода муркати й просити!

Мацьові не помогло, що перейшов на загально зрозумілу котячу мову: його замкнули в кімнаті на той час, коли господиня годувала на ґанку пір’ясту й хвостату банду. І, хоча він звик був до такого закінчення щоденних домашніх дій, проте почуття кривди й образи й нині не опускало його.

Аж поки не вистрибнув на панине ліжко, звинувся в клубок і, зідхнувши тяжко, не пірнув у смачний сон.

Мій підкомірник

— Ти спровадився до моєї кімнати без мого відома й дозволу. Добре, скажім: на дворі зима, мете снігом. Ти числиш на моє співчутливе серце. Так, я його маю, для всіх. Навіть для такого добродія як ти. Але: раз ти тут зажив, то живи собі тихесенько й дихай. Часто я думала, що ти їси в таку, зимову пору, та ще й у решітці до огрівання хати? Там же нічого до їжі. Але, одного ранку я нагло засвітила й побачила, як утікаєш до моєї шафи з одягом. Я пустилася за тобою, але ти дуже швиденько зник між валізками. А мені спішно було до праці. Тож, числячи на те, що сам про себе даси знати й що, вкінці, я зловлю тебе й викину, так, викину на сніг і мороз, я залишила тебе й шафу в спокою.

— Потім я говорила з синьоокою Рут про тебе й вона сказала: їх треба вбивати! Вони лізуть між одяг і їдять вовну. Як тільки я побачу його, негайно роздушую ногою.

Мені зробилося погано. Ніколи я не вбиваю комах та ще таким старим — прастарим способом. Гидким способом. Та ще й цвіркуна…

— Алеж моя синя суконка, мій бронзовий костюм?!

— Я занепокоїлася. Вернувшися до хати, я переглянула мій вовняний одяг. На щастя він ще цілий. Я заспокоїлася. Передусім невідомо, чи це правда й чи цвіркуни справді їдять вовну. Добре, влітку вони їдять рослини, чи що там. Але, що вони їдять взимку, сидячи під піччю в хаті? Десь глибоко в непрослідній щілині. Невже вони поночі вилазять і їдять порцію господарського кожуха? Ніколи я про те не чула. Треба буде вишукати якусь книжку про комах і прочитати.

В хаті було тихо й тепло і я забула про тебе. Справу з моїм костюмом я залишила — може воно тільки поговірка така. Мало чого говорять про бідних волоцюг? Бо ж як інакше можна тебе назвати? Приволікся в хату й зажив. Живи! Інколи набридає самота. Вечорі довгі й такі глухі. Тоді навіть якось відрадніше знати, що живе з тобою ще хтось. Тільки ж я не люблю їх комах, і боюся. А ти таки поганий. Зовсім похожий на карачана, тільки менший і не такий блискуче чорний. Ти навіть рудавий. І маєш довгі ноги. Ти стрибаєш! Ти навіть маєш крила й підлітаєш. Думка, що ти міг би стрибнути на мене, або влізти мені під одяг, страшна. Грізна, преразлива, і дразлива. Що робити, що почати?

День, другий і я стала забувати тебе… То так як із хворобою: щось болить, прислухаєшся, доторкаеш, додумуєшся. Спершу нападає на тебе страх. Але згодом привикнеш до свого ворога й думаєш: може то тільки якась дрібниця і сама пройде? Правда, часом проходить. Але інколи ще й погіршується.

Погіршилося і моє положення. Так нагло, нежданно. Чи, власне в підсвідомості я чекала чогось такого. І сталося! Ти став цвірчати! Спершу якось слабо, несміло, але згодом ти розохотився і зацвірчав так, як би ти був у селянській хаті, під піччю. На цілий — не голос, бо ти це робиш потираючи передніми ногами чи крилами одним об одне. На цілі ноги, скажім. Спершу я слухала радо й під твою музику я побачила малі хатки, десь там далеко в моїй країні. Маленька нафтова лямпочка ледве блимає, господиня пряде. Сіра нитка снується, снується, вривається, й знову скручується. А під піччю цвіркун сюрчить. І на дворі сніг — метелиця… І діти на печі поснули. У стайні кінь копне — стукне ногою і корова жвакає жвачку. Чутно поночі — хата й стайня під одним дахом.

І цвіркуни сюрчать. Може то тільки один. Раз в одному кутку, то знову в другому. Прокинулась дитина в колисці й мати гойдає ногою колиску й приспівує стиха. Але цвіркуни не дають. Підведеться тоді, підійде до печі та зашелестить — застукає чимнебудь: — шшш, мовчи, розкричався! Здурів!

Цвіркун затихне на хвилину, але зараз таки відізветься в іншому місці. І як його найдеш, як його проженеш?

І я зробила те саме. На хвилинку ти стих, але зараз сюрчав в іншому кутку.

— Слухай, це нахабство! Не досить, що ти без моєї волі й відома зажив зі мною, то ще й робиш гамір у хаті. Є такий закон, що вимагає від підкомірника, щоб поводився тихо. Коли ні — можна йому виповісти хату.

Цвіркун — мій підкомірник, очевидно не знає про ніякі