Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"

слово — «тато», — промовлене дитячими вустами. Ярослав повивався Чесиним говорінням, наче відрадним літнім вітром, умивався її голубленнями, мовби бадьористою водою з криниці, цінував зворушливі цілунки, як церковне миро. Він слухав свою доню якнайуважніше, сприймав її, наче храмову молитву.

— Тату, хочете, яблуко з садка вам принесу? — щебетала малеча, щойно з постелі надвір босоніж вистрибувала.

— Принеси, — відказував Ярослав, на ослінчику сидячи, косу вправно (як і виходило?) після ранкового косіння клепаючи.

— Нате! — простягала викупаний у росі фрукт. — Сказати, яке воно?

— А я й сам знаю, — дивував малечу батько.

— Знаєте? — перепитувало дівча, у глибочезні й непроглядні таткові очі зазираючи.

— Знаю, — дражнився.

— Тож вам не видно!

— Все одно знаю, — усміхався.

— І яке це яблуко? — допитувалася донечка.

— Велике, червоне й доспіле, тобто пале, — відказував упевнено батько.

— Але як ви вгадали? — не тямила дитина, дивлячись на точно такий, як описав татко, плід у своїх руках.

— Бо хіба ти принесла б мені маленьке, зелене й кислюче, зірване з гілки? — обіймав малечу. — Ти ж найхоріще яблуко мені принесла, правда ж, доню?

— Правда, — тулилася до батька Чеся.

А того ранку…

— Тату, а книжку вгадаєте, яку я зараз винесу з хати? — запитала дівчинка, наміряючись погратися з незрячим батьком у захопливу гру.

— Постараюся, — відказав той.

Чеся вітром гайнула до хати й за мить вибігла, тримаючи в руках буквар.

— Ну? — загадала, сміючись.

Тим часом батько вдав задуманого та серйозного, на мудреця скидаючись.

— Ну… — почав протяжливо. — Мабуть, то буквар, — відгадав нараз.

— Тату, але як?.. Ви що, бачите? — забула про смішки, дивлячись на ненька.

— Не бачу, Чесько, то ж ти знаєш…

— То як ви вгадали, що то буквар?

— Бо ти тільки в кухню скочила, а вчора я чув, що після вечері ви з мамою там за столом букви вчили. От я і вирішив, що то не казки. Бо казки коло твого ліжка лежать, у кімнаті, — пояснив.

Дівчинка втішилася-усміхнулася.

— Ну, біжу я до Улянки, — набачила подружку за парканом у сусідському дворі.

— А поснідати? — спинив доньку Ярослав.

— А ви будете?

— Буду, — відказав.

— Тоді ходімо, — посунули обоє до хати.

— Добридень! — зненацька почулося з-за паркана.

Чеся вгледіла тьотю вродливу. Знала, що то Зіна Мальована, яка знову з району до сестри приїхала. Не любила дівчинка цю жінку, як і баба Секлетка…

Батько відказав красовиці: «Добридень!» — і, схиливши голову, зайшов до хати.

Чеся голосно гримнула дверима. Так, ніби розгнівалася на щось. А може, й на когось…

5

Про їхні побачення мало хто з полотнищенців знав. Хіба здогадувався. Зіна на вихідні лишень приїжджала, і тими суботніми та недільними вечорами Ярослав ішов з дому. Мовчки, нічого Ярині не кажучи. А вона й не питала. Бо що мала допитуватися, як і без того все бачила та розуміла? Вірила хіба: Бог — добрий, а небо — щедре. Не покине її доля напризволяще, вбереже від нестерпного болю. Вже й так набідувалася, натерпілася, наплакалася…

Але запаслася терпінням.

Ним одним.

Бо щастя приходить до найтерплячіших…

— Господи, Ярику, як же я тебе люблю! — кидалася з обіймами на сліпого й чужого чоловіка Мальована, як її завше кликали, Зіна. Пірнала тонкими пальцями в пряме густе волосся, обціловувала гарячими губами втоплені у темені очі. — Не могла сей тиждень пережити, ледь дождалася, коли знову приїду в Полотнище, тебе побачу та притулюся…

Ця жінка на дику кішку скидалася. Так, наче ласки людської зроду не відала. Зіна не могла натішитися Ярославом, обіймала-цілувала безперервно та пристрасно й усе про любов галайкотіла. Не втихала, ось уже шосту зустріч. Три тижні минуло відтоді, як побачила вона на подвір’ї Ярини Королівської красивого та кремезного, хоч і повільного в рухах чолов’ягу, і вмить загубила спокій. І залюбилася в ту статність і вроду. Як і в темінь, що в ній він жив. Чекала ночей полотнищенських, суботніх і недільних, аби побачитися з любим серцю чоловіком. То й що, що чужим? Вона ж його в сім’ї не одбирала…

— Наташо, ти йтимеш зараз коло їхньої хати, то, як набачиш Ярослава у дворі, попроси його вирватися сьогодні ввечері до лісу, туди, де яловець густий росте. Прошу тебе! Відклич його якось непомітно і передай сю мою просьбу, — того ж дня, як побачила Ярининого чоловіка, взялася благати Зіна рідну сестру, яка йшла домовлятися про комбайн із сусідом Королівських, Павлом Дзинґиром. — Ти ж знаєш, як я зі своїм живу, — згадала чоловіка-міліціянта, начальника великого. — Дозволь мені хоч тепер, у тридцять вісім літ, відчути щось справжнє!

— Не буду я того робити й ніколи не зроблю! — відрубала різко сестра. — Ти хочеш, щоб Ярина взнала?! Щоб люди мене разом із тобою прокляли?! Не хочу, не буду, і не проси! І сама забудь про те, що просиш! — твердо видала. — Мені тут жити! І йому тут жити! Він же тільки приїхав, Зіно, дай тій Королівській хоч трохи