Читати книгу - "Зима у горах"

—     її чоловік був оптовим торговцем бакалійними товарами в Англії,— сказав Герет так, паче Англія була малесенькою округою й не мала адміністративного поділу.— Він постійно приїжджав сюди у відпустку. Щороку з юних літ він жив у якому-небудь з тутешніх сіл, а коли одружився з нею, то почав брати з собою і її. Вони щоліта приїжджали сюди, а коли йому виповнилось шістдесят і він вирішив, що збив достатньо грошей, то продав своє бакалійне діло й побудував гарненький будиночок. А потім помер.— Герет коротко й скрипуче засміявся.— А вона житиме ще років тридцять. Вона не набагато молодша від нього, та набагато міцніша. Цей край любив він, а не вона.

—     Чому ж вона не висмикне кілочки й не повернеться туди, звідки приїхала?

—     Не може,— байдужим тоном відказав Герет. Його цікавість до місіс Аркрайт якось враз вичерпалась. Ніби тукаючи іншої й цікавішої теми для розмови, вій втупився поглядом поверх придорожнього муру,— А ця вівця попала в біду,— зауважив він,— Не слід допускати, щоб вівця так кульгала. Здається, Х’ю сам не розуміє, що робить.

— А ви хіба вмієте доглядати овець? — спитав Роджер.

Герет так само сухо й приглушено засміявся.

—     Провів з ними чимало часу,— відповів він. Проте з властивою йому стриманістю вдаватись у подробиці, що ж він при цьому робив, не схотів.

Потім Герет підняв капот і нахилився над мотором.

—     Це магнето довго не протягне,—мовив він.— Я чув, ніби по дорозі на Портмадок розбирають один чи два автобуси. Треба буде підскочити туди в неділю. Може, пощастить дістати магнето, в якому збереглося хоч трохи життя.

—     М-м,— байдуже відгукнувся Роджер. Він не бачив підстав підтримувати чемну розмову з людиною, такою мірою застебнутою на всі ґудзики, як Герет. Тому, спершись на автобус, він почав думати про Дженні. Вона славна дівчина. Якби він зустрів її тоді, коли вона була сама, то одружився б з нею і не пошкодував би. Одруження, домівка. Жінка, яка постійно про тебе дбає. Усього цього він ніяк не міг собі уявити. А чи не варто докласти всіх зусиль, щоб відірвати Дженні від її бридкого чоловіка й потім одружитися з нею? Ну, а як бути з дітьми? Чи любить він дітей настільки, щоб узяти на себе відповідальність за двійко чужих? Можливо. В усякому разі, Дженні почувала б тоді себе щасливою. Ось іще одна загадка. В житті, здається, так мало точно визначеного, вільного від складностей. І, щоб дати мозкові відпочинок, він, поки Герет обмацував магнето, почав викликати в уяві приємні картини.

—     А де мешкає Райанон? — спитав він, звертаючись до зігнутої Геретової спини.

—     Там, далі,— відповів Герет. Він поштрикав у магнето викруткою.— Так сидить, що й не зняти.

За кілька днів Роджер сам знайшов, де мешкає Райанон. Одного вечора він пішов назирці за нею, скрадаючись у густих сутінках попід муром і не спускаючи з ока її дорогого соковито-зеленого замшевого пальта, яке водночас і приваблювало, і відлякувало його. Вони проминули центр селища, потім групу муніципальних будинків і пройшли ще ярдів з п’ятсот відкритим гірським схилом, коли раптом, на його превелике здивування, вона відчинила хвіртку і ввійшла до будиночка, який вій запримітив ще раніше під час своїх самотніх вранішніх прогулянок. Будиночок був старий. Старший, мабуть,— подібно до більшості своїх побратимів на околиці,— на кілька століть від поставлених у вікторіанську добу будинків на терасах, цих найдавніших споруд у селищі Лланкрвіс. Одноповерховий, з товстезними стінами, він приліпився до гірського схилу, принишкнувши за подвійною барикадою з побіленого муру й колючого живоплоту, і був готовий витримати найлютішу бурю, яка може налетіти з Ірландського моря. Так само як усі інші довгі будинки, він свого часу належав якомусь орендарю, і хлівці та корівники були прибудовані до нього так, що утворювали пряму лінію. Люди й тварини жили під одним дахом так же відкрито, як у давніх швейцарських шале, з тією лише різницею, що розташування приміщень тут було горизонтальне, а не вертикальне.

Тепер цю ділянку землі з будиночком ніхто не орендував. Господарюванню на дрібних латках землі настав кінець навіть тут. Проте мешканці будиночка ще тримали курей. Роджер бачив, як ці істоти дибали по подвір’ю, а тоді раптом завмирали серед безугавного квоктання і немов загіпнотизовані дивилися крізь ворота на випадкового перехожого. Але корівник уже було перероблено під гараж з акуратними сучасними дверима з нержавіючого металу, старенькі віконечка поступилися місцем великим модерним вікнам із сталевими рамами, і взагалі всі будови сяяли свіжою побілкою і фарбою, на вікнах висіли дбайливо збрижені мереживні штори, а над усім цим височіли дві великі телевізійні антени.

Так, зміни прийшли й сюди. Проте будиночок, як і колись, залишався сільським, він, як і колись, стояв за барикадою з живоплоту й муру на голому гірському схилі, кури, як і колись, квоктали й щось дзьобали. Цілком можливо, що й вапни тут не було,— в усякому разі, по другий бік вузького подвір’я стояла охайна побілена ty bach (Вбиральня (валл.)). Нічого не розуміючи, Роджер повернувся в селище. Райанон ніяк не вписувалась у що картину. Там, у готелі, серед м’яких килимів і розсіяного освітлення вона вся здавалась істотою з dolce vita (Солодкого життя (італ.)). Невже вона справді виросла в цьому довгастому будинку, за цими товстими, міцними стінами, так близько до голої землі? Невже, бувши дитиною, вона сиділа на цьому подвір'ї поміж курей, гасала по цих схилах, переходила вбрід ці стрімкі потічки? І невже її предки — якесь неохайне богомільне подружжя?

Спантеличувало Роджера не стільки те, що Райанон з її сліпучою вродою, бездоганно вбрана, походила з такого місця, скільки те, що вона приїжджала сюди, що визнавала його своєю домівкою. Що спонукає її до цього? Ощадливість? Роджер зневажливо гмукнув. Такій дівчині немає потреби заощаджувати. Якби вона захотіла мешкати в міській квартирі, і навіть не в цьому місті, а десь-інде, в якій завгодно столиці світу, вона відразу знайшла б охочого платити за