Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"

Він був у своїй кімнаті. Онде стіл, онде комп’ютер, книжкова полиця, підручники нерівним строєм. Ось темно-синя шеренга — повне зібрання класики. Ось «Бібліотека пригод», кольорові томи з витертим золотим тисненням. Ось незачинена шафа, светр звісив зі щілини рукав, торкаючись підлоги, ніби низько вклоняючись. Ось абажур; наполовину запнуті картаті штори… Килим зі слідами від щітки пилососа… Під столом, біля самої стіни, кулька від пінг-понгу, яку мама не помітила, прибираючи…

Звичайний порядок предметів, звичні обриси за вікном, запах власної спальні подіяли на Арсена, мов укол сильного знеболювального. Годинник на стіні, на який уранці насамперед падав його погляд, показував десяту. Десяту ранку? Вечора?!

Він устав. Тіло не слухалось, наче після довгої хвороби. Підійшов до вікна. Майже стемніло, по доріжці вздовж будинку йшов сусід з вівчаркою на повідку, коло кафе «Агат» на розі стояли дівчата в міні-спідницях. Десята вечора…

Він прислухався. На кухні упівголоса говорили тато й мама: говорили, боячись розбудити його, Арсена. Здається, тривала розмова, яку він уже чув — у навушниках біля монітора…

Він обмацав себе. Ребра здіймалися й опадали, серце змушувало здригатися майку на животі. Він був живий, не намальований, він був собою, жодних сумнівів.

Він визирнув у передпокій. Це був передпокій його дому, знайомий до дрібниць; рюкзак валявся на тому самому місці, де намальований Арсен його кинув, зате мокрі туфлі мама протерла й набила сухими газетами, щоб повернути їм форму. З кухні долинав запах свіжих котлет — мама спішила насмажити їх на завтра. В Арсена завжди слина текла від цього запаху, але зараз від думки про їжу зробилося погано. Він підтис пальці ніг на вологій підлозі — тут недавно пройшлися вогкою шваброю, кахлі ще не висохли…

Задзижчало, ніби величезний джміль. Ж-ж-ж… Ж-ж-ж… Арсен заново спітнів — і тільки через секунду збагнув, що це всього-на-всього телефон, поставлений на вібродзвінок. Телефон дзижчав і посмикувався у внутрішній кишені куртки.

Арсен його вийняв — і трохи не впустив на підлогу — така слизька виявилася рука.

— Ти що, кретин?! — гаркнув Максим у слухавці. — Що за цирк ти мені влаштував, га?

Отоді-то Арсен уперше й заплакав.

— Не треба так з собою носитися! Бідненький, маленький, любесенький син у батьків! Ото всі ви так — інтелектуали, світочі, а щойно намітиться загроза вашій дорогоцінній шкурі — рятуйся, хто може. Світ пропадай, а мене не займайте…

Максим говорив роздратовано й не дивився на співрозмовника. Джип потонув у пробці й виринати не збирався. Арсен мовчав.

П’ять хвилин тому Максим підібрав його на розі біля кав’ярні «Агат». Арсенові простіше було б зійти на ешафот, аніж іще раз сісти в цю машину. А не сісти — теж неможливо.

Сліди ін’єкцій? Арсен обшукав себе всього, слідів уколу не знайшов, проте це нічого не доводило. Чи те все, що з ним сталося — то була галюцинація? Можливо. А може, й ні. Найбільше на світі Арсенові хотілося, щоб Максим ніколи більше, ніколи в житті йому не дзвонив. Він одімкнув мобільний телефон і не підходив до домашнього, він прикинувся хворим і не виходив з дому, і так минуло три дні, поки нарешті вдень, коли батьки були на роботі, у двері задзвонив листоноша. Арсен відмовився відчиняти й розписуватися за телеграму, та листоноша все одно залишив її у дверях: «Ну що ти, як маленький? Не бійся, ввімкни телефон!»

— …Ну, чого ти на мене сердишся? Я обіцяв, що все зроблю? Зробив… Якби ти не гарячкував, якби дослухав до кінця — то й заснув би миттю у мене в офісі, прокинувся б удома — свіжий, мов роса. Ні, треба вчиняти істерику, кусати мене, бити, ти ж уже здоровий дядько… От хрін собачий! Якось пізно мені дебютувати в ролі Отелло, я офісний працівник! Слабкий! Слабенький!

Машина прокотилася двісті метрів і знову зупинилася перед світлофором.

— Ну, серйозно, Арсене, — сказав Максим іншим голосом. — Ну, пробач мені. Я аж ніяк не хотів тебе налякати. Просто я, через специфіку, геть не боюся смерті. Тому мені весь час здається, що й інші — теж.

— Через яку специфіку? — липкими губами запитав Арсен.

Максим дивно всміхнувся:

— Відважний я. Майже як льотчик-випробувач… Ось, узяти хоч би цю аптеку.

Маленька аптека була в неділю закрита, але сторожиха, що сиділа всередині, радісно відкрила засув, щойно побачила Максима. Максим відпустив її додому — відпочивати, замкнув вхідні двері, ввімкнув світло у вузькому коридорчику й пройшов у його торець — у кабінет завідувачки. Відімкнув двері ключем на зв’язці. Впустив Арсена.

У крихітному кабінеті було прохолодно й пахло йодом. На столі валялися канцелярські дрібниці, рекламні листівки, стояв древній пластмасовий телефон на крученому шнурі. Комп’ютер здавався ровесником телефону. Зате над дверима містився екран спостереження. Максим клацнув пультом, з темряви виступив зал аптеки — порожній. Можна було розрізнити тіні перехожих, що проходять надворі, за вітринним склом.

— Отже, — Максим сів за стіл завідувачки. — Арсене, що ти хочеш найбільше?

— Зіскочити, — сказав Арсен. — Вийти з гри.

— Розумію. Ти злякався.

— Я хочу… хотів би зіскочити.

— Ти запитав мене недавно: «Що я повинен робити, щоб усе повернути?» І був готовий узагалі на все… Було?

— Максиме, — Арсен зібрався з духом. — Рабська праця неефективна.

— У якому сенсі?

— Ти можеш мене примусити. Я вірю. Ти сильніший. Ти взагалі можеш мене, — Арсен осікся, — розмазати по стіні. Але навіщо? Послухай… Якщо ти піймав мураху, і мураха просить тебе — людським голосом — просто візьми її і відпусти. Просто. Не чави між пальцями. Може, все-таки