Читати книгу - "Сутінки"

політичних опонентів! За вбивство або грабунок могли дати десять років, а от за політику — розстріл або вічне поневіряння по таборах і тюрмах.

— Але…

— Так от, — продовжив Педдагог, не звертаючи уваги на репліку Шерстохвостова, — той двадцять один вагон, що ми залишаємо собі, і є проценти з наших вкладів у вашу Партію. І — доволі скромні, запевняю вас, проценти. До речі, це питання узгоджено на самому верху вашої Партії. І документи ви отримаєте, як годиться. Бо Партія і надалі буде спиратися на нас у своїх політичних ігрищах — їй зараз конче потрібні союзники. Адже треба буде вбивати, залякувати, купувати опонентів тощо… Тому- питання вичерпане. Сім вагонів саме зараз причіпляють до вашого потягу, скоро й поїдете… Ще чефіру?..

— А знаєте, мені ваш фірмовий напій сподобався! — здивовано зізнався Шерстохвостов, відчуваючи скажене калатання серця у грудях, якесь радісне піднесення у голові і відзначаючи, що все навкруги стало занадто об’ємним і чітким. — Але чи не забагато буде… ще одна доза?

— Все прораховано! — задоволено посміхнувся Педдагог і клацнув пальцями, піднісши правицю вгору.

Миттєво виник усміхнений Козарьов, тримаючи в руках тацю:

— Приємного смаку! — і одразу ж зник, наче розчинився у повітрі.

— А що, коли ви поспілкуєтеся з нашою Галиною Миколаївною? — запитав Шерстохвостов, відсьорбуючи гарячий чефір і згадуючи далекосхідну тайгу. — Вона дуже гарно розповідає про медичні цікавості… Можливо, додасте декілька вагонів?..

— Чули про неї… чули… Але, знаєте… — задумливо схилив голову хазяїн, — ми тут звикли до чоловічої компанії… Тому… ви краще пришліть свого помічника, Леоніда Івановича, прочитати нам лекцію. Дуже вже в нього губи гарні… Козарьов! — І той враз виник. — Хочеш свіжого хлопчика, поспілкуватися?

— Та… Ви ж… Самі знаєте… — Засоромився сержант, нахиливши голову і томно чиркаючи носком чобота по підлозі.

— Бачте, — звернувся Педдагог до гостя. — По натурі — закінчений садист-самоучка, а такий тендітний у почуттях!.. Такий ніжний!.. А ще — вірші дуже любить. Ану, Юрко, почитай, мого любимого! Про горлицю…

— З охотою! Це й мій улюблений. Поета Олекси Холодного, — і почав читати, заплющивши очі і розгойдуючись тілом, як єврей на молитві:

Там горлиця тужить на вишні з любові, І ластівка двором в турботах снує, Немовби із матір’ю в лагідній змові, Що бачити — бачить, а не впізнає. Це — свято Зелене. Чебрець на долівці, У кожного щастя і горе своє, І тепла рука на дитячій голівці, І дивиться мати, а не впізнає…

— Як напрочуд гарно і точно, бля!.. — Педдагог витирав рукавом рясні сльози, шморгаючи носом і зажурено відвернувшись до заґратованого вікна. — Я завжди, як слухаю, згадую маму і плачу: ну чому, чому я, мудак, не робив так, як вона мені казала?! Не потрапив би сюди… — І зайшовся у гикаючих риданнях. — Давайте вже, відсилайте до нас свого помічника… Хоч він розрадить трішки, та звеселить…

— Але ж… — розвів невдоволено руками Вілен Петрович. — Як же я його… Він же…

— Ні, як хочете, то можете замість нього залишитися! — враз скінчилися сльози в амбала, і він приязно посміхнувся, як вишкірився.

— Ні-ні-ні! — злякано замахав руками Шерстохвостов. — Я вже… пришлю його… Ви ж… того… акуратно! Багато не розпитуйте… Бо у нас ще справи попереду. Мені інваліди не потрібні.

— Фірма гарантує мінімальні ушкодження! — підвівся і розвів руками господар. — Козарьов! Готуй мило, вазелін! Ви ж, поки там вантажать, а ми тут… спілкуватися будемо, теж можете відпочити: подивитися порнушку, з Кларою Цеткін і Троцьким, чи постріляти з «Калаша», чи покидати гранати у натовп.

— Ні-ні, я просто відпочину!

— Тоді — чекаю на вас перед від’їздом! Пригощу своїм напоєм, на доріжку…

У вагоні Вілен Петрович сказав Петрушці, дивлячись убік:

— Там головний просив тебе зайти, хоче чимось пригостити чи що… Але не барися! Скоро час їхати.

— А мене?! — ображено протягла, як маленька дівчинка, лікарка, нахиливши скирту вбік.

— Сьогодні — не твоє свято! — як одрізав Шерстохвостов. — Відпочивай! Ато… звикла!..

Петрушка задумливо постояв, відкопиливши нижню губу, а потім поволі почвалав до дверей, нахиливши голову.

Хвилин через десять здалеку почулися несамовиті, аж завиваючі, горлання:

— Ні-і-і-і!.. Не треба!.. Я не хочу!.. Що ви робите?! Ні-і-і-іі-іііі-іііііі-ііііііііі!!!

— Чим це його пригощають, що він так лементує? — здивовано зметнула бровами Галина Миколаївна. — Не отрутою ж… Так чого ото волати?

— Може, забагато наклали, а може — дуже гаряче… — припустив Вілен Петрович, стинувши плечима.

Петрушка повернувся хвилин через сорок, плюючись в усі

боки, тримаючи обома руками штани і не дивлячись ні на кого:

— Там ще на тебе чекають! — він ткнув пальцем у бік журналістки. — Аби документи забрала…

— А чому ти горлав так несамовито? Чимось несмачним пригощали, чи гарячим? — Але Петрушка лише зиркнув косо і сплюнув у відповідь.

Галина Миколаївна повернулася швидко, і теж невдоволена:

— Ось, передали документи, на одинадцять вагонів, — і жбурнула папери на табуретку, що правила їм за стіл.

— Чому — на одинадцять? — здивувався начальник ешелону. — Говорили про сім…

— Чотири вагони наш Леонід Іванович заробив… Сказали, дуже їм сподобалася його лекція про внутрішні резерви КПРС. Тому треба виділити йому премію, з резерву Партії. Так сказали. А на мене навіть уваги не звернули, як на чмо яке… То що ж, я премію не заслужила?! То де ж справедливість? Ще сказав, цей… Педдагог, що чекає вас на якийсь… чефір.

— Буде й тобі премія, буде! — кинув Шерстохвостов, читаючи папери. — Всім буде премія! І навіть — не розстрільна! Я піду, а ви тут чекайте. Треба попрощатися, та й подарунки забрати. Скоро вирушаємо.

Уже скоро місяць, як