Читати книгу - "Гірка правда"

я чомусь запитав співробітницю "Нового шляху" - хто є автором цієї книжечки? Пані Надія Г., особа вельми культурна, напрочуд чутлива до нещастя інших людей, єдина галичанка, яку я тут зустрів, що знала українську літературну мову - сказала мені, що автором книжечки є отець Юрій Федорів, доктор філософії, на той час старенька вже людина. Ця книжечка була надрукована в друкарні чоловіка п. Надії Г., тому вона знала прізвище автора.

Мене, як юриста, котрий чвертьсторіччя пропрацював в польському судівництві, настільки зацікавив текст, що я з декількох сторінок зробив собі фотокопії (ксерокс) й зберіг їх. А тепер жалкую, що не можу сказати якого року була видана книжечка, але знаю, що в Торонто після війни. На копіях є позначені оригінально сторінки, тож на них посилатимусь.

Я не випадково так багато говорю про книжечку й її автора. По-перше, роблю це задля того, щоб показати, що о. д-р Ю. Федорів, з рації свого сану, а коли писав книжечку, то був уже священиком, заслуговує на віру. А його опис свідчить про те, що ОУН була організацією мафійного типу, а також, що у в'язницях в Польщі панували умови, які, у порівнянні з більшовицькими (О. Солженіцин, ген. П. Григоренко та інші ) можна назвати курортними. І це -всупереч твердженням ОУН, яка тут репетує про катування у польських в'язницях. Не маю тут на думці концтабору в Березі Картузькій. Отже, деякі винятки з названої книжечки:

- Чому ж ви всі, бойкотовані, не ходите разом і не говорите між собою? - питаю мого співрозмовця.

- Тому, бо нам це заборонено. Ті, що наклали бойкот, заборонили нам зі собою стрічатися й говорити. А на випадок непослуху, грозять їм розстрілом, як тільки вони вийдуть на волю.

- О, так, - поміркував я голосно, - розстрілом, кажете? Чому ж, тоді, ви говорите зі мною, наражаючись на таку небезпеку?- спитав я.

- Hi, - відповів Кришталь (це той, правдиве прізвище якого Юрій Дачишин, що разом з Зиновієм Книшем та іншими брав участь у пограбуванні поштового воза під час якого був убитий поліціант. Це той, котрий був засуджений до смертної кари, заміненої на 20 років ув'язнення - В.П.), - я їх дурних погроз не боюся. Мене ж судили поляки і двічі до смерті присудили. А от живу І я радий, що залишають мене в самоті. Волію бути на самоті, ніж між ними. Побудете тут довше, побачите самі. Але про це іншим разом. От ви прийдіть до мене у відвідини, тоді розкажу більше. А тепер користайте з проходу (з прогулянки - В.П.).

Після обіду я відвідав обложеного "кваліфікованим бойкотом" сусіда Кришталя. Відвідини відбувалися доволі нескомпліковано. Звичайно в'язень зголошував ключникові, що бажає такого-то відвідати. В годині, призначеній на відвідини, приходив ключник, забирав вашу картку з дверей і вішав її на дверях того, кого відвідували. Тут вас замикав і через годину, коли кінчалися відвідини, забирав табличку й в 'язня та замикав його в келії.

Кришталь не новик у в язниці. Тут він три роки. Сюди його привезено з другими восьми в'язнями... По приїзді до Вронок його вибрали старостою. Хто у в 'язниці перебував, той знає що це за функція. Хто не знає, тому скажу. Засуджені політв'язні мали привілей вибирати старшого з-поміж себе, який заступав своїх товаришів перед-в'язничим начальством у справах, шо торкалися всіх в'язнів, як групи. Сюди належали торги за проходи (прогулянки - В.П.), інтервенції у справі харчів, огрівання келій, писання й одержування листів, книжок до читання і т.п. Такого старосту в'язні мали слухатися, поважати і з його поглядом рахуватися. Таким оце старостою українська політгрупа, по приїзді сюди, до Вронок, у 1932 році, вибрала Кришталя. Щоб полегшити в'язниче життя, він виєднав у в'язничого начальства дозвіл на працю для кожного зі своїх співв'язнів. Не примусову працю, а добровільну, і не важку фізичну, а радше культурну Сам він став працювати як архітект, інші у бібліотеці і т.п. За те в'язні одержували кращі харчі, свобідніше життя, більше свіжого повітря і навіть кілька сотиків денно платні. За те політв'язні Кришталя любили і поважали. Але через рік чи півтора перевезено сюди іншу групу політв'язнів, засуджених за атентат на пошту в Городку біля Львова, до неї доліпили ще й деяких інших. Ця група була більша і мала двадцять із чимось людей. У цій групі верховодив Зенон Коссак. Зараз же по приїзді виникли непорозуміння між старими політв'язнями і новими. Нові передовсім мали інший погляд на відношення до в'язничої адміністрації. Вони виступали рішуче проти того, щоби політв'язні виконували будь-яку працю у в'язниці... Спір і гризня розгорялися чимраз більше і нова група поставила Кришталеві ультиматум: відмовитися від функції старости і засудити свою поведінку. Це поставило Кришталя в трудне положення... Через те від функції старости відмовився, сам покинув працю та й наказав зробити це іншим товаришам. Одного не зробив: не засудив себе й своїх співвязнїв за "сервілізм", чого домагалися "правовірні" націоналісти. Старостинський провід перейняв 3. Коссак та добрав собі своїх однодумців до проводу. Новий провід наклав на Кришталя і його однодумців загострений бойкот. З ними не вільно було нікому з політв'язнів стрічатися, говорити й взагалі чим-небудь їм помагати. Мало цього, бойкотовані навіть не сміли між собою говорити й стрічатися. Коли б хтось з бойкотованих зломив цю "бойкотову" дисципліну, то тим стягав на себе присуд: розстріл по виході з вязниці... (стор. 62-64).

Наступного дня... о 3-й по полудні мене відвідав новий друг. Це мій знайомий з гімназійних часів, молодий товариш у шкільному житті, що завжди любив реготатися й показувати два ряди великих зубів - Андрій Л... Він, мовляв, хотів мені звернути увагу на те "бойкотоване сміття". Це "сміття" - це страшні вороги України, це - заразливе насіння, це - погань, яка нам найбільше заважає і всю цю погань до самого коріння буде перестріляно при першій нагоді. Це смітя треба найперше вимести з України. Це бо внутрішні вороги, це колоди на нашій дорозі. Коли їх позбудемося, тоді легко дамо собі раду з зовнішніми ворогами...

Я загубив язика в роті. У моїй уяві