Читати книгу - "Планета трьох сонць"

Ми опинились у пастцi.

Що ж тепер робити? Як урятуватись?

Якщо кликатимемо на допомогу, — хто нас почує? Тiльки квартяни, а вони нам навряд чи допоможуть… Де ми переночуємо? У крижанiй печерi холодно, а в печерi з настiнною картиною — небезпечно.

Збiгали години, а нам все ще нiчого не спадало на думку. Нарештi ми все-таки вирiшили лишитись у печерi з картиною. Домовились спати по черзi.

Першi два днi минули спокiйно. Вода, правда, мала неприємний присмак, але пити її можна було.

Третiй день принiс з собою голод, а четвертий — втому. Саме через це й сталося так, що я заснув на вартi.

Крiзь сон я раптом вiдчув, що мене хтось схопив пiд руки й понiс. Перш нiж я усвiдомив, що трапилось, я вже був у круглому отворi, а поруч мене двоє химерно вдягнених квартян з суворими, але iнтелiгентними обличчями.

— Де Алена? Пустiть мене!.. Алено! — закричав я в розпачi, наче вони могли мене зрозумiти.

Квартяни не звертали уваги на мої протести i в абсолютнiй темрявi тягли мене в глиб скелi. Я зрозумiв, що опиратись марно.

Здавалось, тунель не мав нi кiнця нi краю. Серце моє стискалося вiд страху за Алену, i з кожним кроком я чекав, що мене штовхнуть у провалля. Далебi, не було нiякої радостi плентатись з такими милими компаньйонами у невiдомiсть.

Нарештi перед нами з'явився миготливо освiтлений отвiр, який все збiльшувався, аж поки перетворився на ворота пiдземного храму.

Я був просто приголомшений красою залу в надрах скелi. Прикрашену картинами стелю пiдтримували чудесно вирiзьбленi стовпи, або, скорiше, скульптурнi групи фантастичних iстот.

Боковi стiни храму утворювали рельєфи, розмальованi рiзними вiдтiнками коричневого, жовтого й блакитного кольорiв. Посерединi стояли колом кам'янi брили з химерним орнаментом. В центрi кола палахкотiло блакитне полум'я, що виходило з отвору у пiдлозi.

Неприємнi поводарi, не сказавши нi слова, посадили мене на пiдлогу бiля пiднiжжя стовпа. Зi мною лишався один, а другий кудись зник.

Я напружено мiркував, як менi бути, але нiчого путнього придумати не мiг. Через кiлька хвилин повернувся мiй провiдник, а з ним ще кiлька квартян.

Мене пiдвели з землi i посадили на сидiння в колi, спиною до полум'я.

Один з квартян з цiкавiстю поглядав на кiнокамеру й прожектор у мене на грудях. Вiн зробив рух, нiби хотiв їх узяти, але я з такою силою рвонувся, що квартянин злякано вiдступив.

Стоячи пiвколом передi мною, iншi також позирали на мене з цiкавiстю. Вони по черзi вiдкривали уста, немов щось промовляли, але я не чув нiчого. Мабуть, якщо вони й справдi розмовляють, то нечутними для нас ультразвуками.

Квартяни мали цiлком миролюбний вигляд, i це мене трошки заспокоїло.

— Де Алена? Чому ви захопили мене в полон?.. Чи, може, ви хочете менi допомогти? — запитав я голосно.

Квартяни здивовано обсунулись вiд мене, нiби побоюючись, що я на них накинусь. Потiм, мов за наказом, посiдали i широко розплющеними очима вп'ялись у моє обличчя.

Я не мiг стримати посмiшку:

«А, людська мова вас вражає,» — подумав я, — то що ж ви скажете про спiв? «Серце красунi схильне до зради…» — заспiвав я арiю з «Рiголетто».

Вплив був не набагато бiльшим, анiж до того.

Я розлючено крикнув:

— Пустiть мене! — рвонувся, але на мене навалились; м'яко, проте досить-таки мiцно, схопили за руки й за ноги. Спроба втекти не вдалась, бо я був надто кволий пiсля чотириденного голодування.

Я пручався, поки, знесилений, не знепритомнiв.

Коли я прийшов до пам'ятi, то вiдчув, що лежу на чомусь м'якому в абсолютнiй темрявi.

«Мабуть, усе це менi тiльки приснилось!» — промайнула в мене думка.

Я швидко ввiмкнув прожектор i роздивився навколо. Я був один у невеликiй шестиграннiй камерi без вiкон. За пiдстилку менi правили кiлька товстих, пухких листкiв невiдомого дерева.

Недалеко вiд мене лежала купка темно-синiх плодiв та кам'яний посуд, яким я одразу ж зацiкавився: мене мучила спрага.

В посудинi була вода, правда, теплувата, але вибору в мене не було. Спочатку я освiжив губи i обережно покуштував. А потiм напився досхочу.

Одразу ж по тому я вiдчув голод. Плоди були близько: досить лише простягнути руку. Але хто мiг би менi сказати, їстiвнi вони чи отруйнi?

З годину я вагався, поки нарештi зважився.

«Все одно… — думав я. — Чи загину з голоду, чи отруюсь… А може, цi плоди мене врятують…»

Я розломив один з них i довго розглядав його. Вiн мав м'якоть таку, як у нашої сливи. Я лизнув його обережно… Солодкий. Це — добрий знак.

«Нiчого не вдiєш, рискну!» — подумав я i помалу з'їв увесь плiд. Вiн був смачний.

Без роздумiв я взявся за другий…

Незабаром до мене повернулась сила й здатнiсть мислити.

«Очевидно, квартяни кинули мене до в'язницi як небезпечного ворога… — мiркував я. — Або ж мене спiймали як незвичайного звiра, якого будуть спостерiгати…»

Я одсунув завiсу, що закривала вхiд до печери, i визирнув назовнi, щоб дiзнатись, чи стережуть мене.

Там не було нiкого. Дуже зручний момент для втечi.

Я проминув