Читати книгу - "Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг"

— Русалки? — так само пошепки запитав Денис У Діда.

— Напевне, вони, — відповів той.

Наступної миті навколо човна зчинився плескіт, і бризки полетіли, як у фонтані. Серед тих бризок то тут, то там виблискувала луска, величезні риб’ячі хвости та білі личка з сяючими блакитно-зеленими очима. Скільки навколо русалок — годі було й злічити — вони стрибали, зникали під водою і знову з’являлися на поверхні з дзвінким сміхом. Човен не вдавалося зрушити з місця. Рибалка гукнув:

— Гей, дівки, дозвольте підійти до берега. Ми пливемо виручати мою онуку Арсеніку. Ось вам подарунки та пропустіть нас.

З цими словами він кинув у воду позаду човна купу барвистих прикрас. Коштовності швидко пішли на дно. Русалки кинулися підбирати подарунки. А дід наліг на весла.

— Було б ліпше, коли б ми допливли до берега раніше, ніж вони нас наздоженуть, — прокректав він, шалено веслуючи. Денис із Максом зрозуміли, що та перша зустріч із русалкою була на диво вдалою, а інші можуть бути небезпечнішими. І дійсно, коли до берега лишалося всього два метри, морські дівчата знову оточили човна.

— За подарунки дякуємо, але так просто ви не втечете! — промовила котрась.

— А як щодо угоди з водяником? — сердито запитав дід.

— А ми з ним саме посварилися! — відповіли русалки й засміялися.

— То мене не обходить. Угода є угода! — Дід спробував провести човна до берега, та русалки вчепилися за весла — не зрушиш з місця. Денис зашепотів дідові на вухо:

— Тут же зовсім близько. Може, кинути їм ще скарбів, та й тікати?

— Думаєш хитрих перехитрити? Вони як розізляться — і з човна тебе витягнуть, та на дно морське поцуплять. Коли б зараз і врятувалися, як потім назад плисти?

Русалки перезирнулись, і одна промовила своїм дзвінким голоском:

— Казала наша подруга, що з вами є цікава тваринка, що людським голосом розмовляє.

Дід мовчав. Принишк і Макс на дні човна.

— То є? — запитала русалка.

— То вас не обходить, — відповів дід. — Угода з водяником була, ви її порушуєте. Моя Арсеніка, як буде вільна — ох вона вам влаштує!

— Твоя Арсеніка і не піде з вами! Її вже ніщо не цікавить.

— А то ми ще побачимо! Дайте пропливти, ви своє отримали!

— Ми хочемо подивитися тваринку!

Макс знову не стримався:

— Я не тваринка! Я людина, обернена на кота! Під водою дихати не вмію, тому з вами лишитися не можу. З утоплених котів користі ніякої немає, отже, дайте нам спокій.

Русалки аж застрибали від радості.

— Він справді розмовляє!

А дід тим часом устиг змахнути веслами. Човен був майже біля берега, коли Макс стрибнув на сушу і звернувся до русалок:

— Дайте нам спробувати врятувати двох полонених і я обіцяю: як повернуся живим, гратимуся з вами хоч цілу добу! Ви ж знаєте, з острова немає іншого шляху, як цим гротом.

Він стояв біля води на такій відстані, щоб русалки його не дістали, і дивився на них з благанням у очах. Русалки завагались, а потім відповіли:

— Гаразд, ми чекатимемо на твоє повернення.

Дід та Денис хутко вилізли на берег і затягли подалі на пісок човна. Дід лишився його сторожувати, це було справою також небезпечною. Мало там що надумають собі ті русалки! Ще й варта може з’явитися. А хлопчаки пішли лісом шукати печеру, де вночі тримають ув’язнених. Макс нечутно крався попереду. Найменший шурхіт — і Денис за його знаком завмирав у густих заростях. Так вони пройшли повз двох охоронців.

Хлопчик і кіт причаїлися в кущах неподалік від великої печери, біля якої стояли кілька вартових зі зброєю. За той час, поки наші герої спостерігали з кущів, до печери завели групу ув’язнених. Це були худі брудні люди з довгим нечесаним волоссям і пустими поглядами. Що ж, тепер принаймні стало зрозуміло: саме в цій печері ночують в’язні.

— Пашко, напевне, там! — прошепотів Денис. — Але як же нам його визволити? Ще й цю Арсеніку.

— Зачекай мене тут. Я сходжу все огляну. Сподіваюся, знайду їх, а там буде видно. Тільки ж сиди, не висовуйся! — суворо промовив Макс і блискавично зник у високій траві.

Навіть Денис не був певний, що бачив, як кіт зайшов до печери. Ніби промайнуло щось чорне маленьке, а втім, може, здалося. А вартові й поготів нічого не помітили.

Макс мало не задихнувся, забігши до печери. Аж голова спочатку запаморочилась, а потім трохи звик, хоч повітря тут було нестерпно важким і несвіжим. Більшість в’язнів вже спали, та про всяк випадок кіт намагався бути обережним, щоб ніхто не помітив, як світяться в темряві його очі. Він придивлявся до кожної людини, шукаючи товариша й чаклунку. Печера простягалася під землею далеко. Де-не-де відчувалися протяги, так, вочевидь, із дрібних відгалужень чи щілин до печери потрапляло повітря. Ось під стіною спить, часом бухикаючи, худорлявий юнак. Напевне, нездужає. Чи то не Пашко? Макс підійшов ближче. Ні, не Пашко.

Аж раптом він