Читати книгу - "Постріл із глибин"

В іншій статті, з Вашингтона, ішлося про невдоволення президента Вільсона з приводу докорів критиків — їм не подобалося те, що президент дозволив показувати фільм «Член Клану» режисера Девіда Ворка Ґріффіта у Білому домі. Критики ніяк не вгамовувалися, незважаючи на те що вже був травень, а показ проходив 18 лютого за присутності Вільсона, його дочок та членів Кабінету президента. Фільм засновувався на романі «Член Клану» Томаса Діксона і спочатку мав підзаголовок «Історичний пригодницький роман про Ку-Клус-Клан». Фільм розкривав зло ери відбудови Півдня та на героїчний манер прославляв Клан як рятівника по-новому пригнічуваного білого населення тих країв. Кінофільм став сенсацією в усіх куточках країни, хоча критики — а особливо шість років тому заснована Національна асоціація сприяння прогресу кольорового населення — відкрито засуджували зміст фільму та влаштовували протести біля входів у кінозали. Через це Ґріффіт змінив назву фільму на більш прийнятне «Народження нації». У п’ятницю, 30 квітня, особистий секретар президента Джозеф Тамулті зробив заяву: «Президент не мав ніякої інформації про характер фільму до того, як побачив його на екрані, і ні в якому разі не давав свого схвалення»[309]. Вільсон погодився на показ, за словами Тамулті, «як жест ввічливості щодо старого знайомого».

Ну і, звичайно ж, газета опублікувала останні новини про війну. Успішний німецький наступ на російську армію на Балтійському морі[310]; безрезультатні битви з почерговим успіхом у Шампані та вздовж річки Маас. Німці укріпили свої позиції на Іпрському виступі. У провінції Ван турки поновили атаки проти вірменського цивільного населення. Далеко на заході сили Союзників на півострові Ґалліполі начебто розгромили турків, але скоро цю інформацію спростують. Була також і невеличка замітка про бомбування американського корабля «Cushing».

Теодейт ненавиділа війну. Вона в усьому звинувачувала Німеччину та відкидала будь-які спроби німців перекласти провину на Британію. «Чого ж іще вони могли чекати, якщо роками ображали Англію, і тепер вона просто та благородно дотримується своїх угод із Троїстим союзом?»[311] — писала Теодейт, маючи на увазі втручання Англії, яка стала на захист нейтралітету Бельгії. Вона з нетерпінням чекала нищівної перемоги Союзників, після якої Німеччина б залишилася зруйнованою «до непізнаваності». Проте вона не хотіла, щоб Сполучені Штати втручались у цю війну. Минулого жовтня вона чула від знайомого медіума, що той начебто отримав таке повідомлення з іншого світу: «Ні за яких умов Сполучені Штати не повинні брати військову участь у європейському конфлікті»[312]. Теодейт надіслала це повідомлення президентові Вільсону.

Більше за все в суботньому випуску Sun увагу Теодейт привернула стаття на першій шпальті, у якій ішлося про німецьке попередження. Саме в цій газеті вона вперше його побачила. Узагалі єдине попередження, яке вона отримувала перед подорожжю, була примітка у брошурі «Інформація для пасажирів», яку видали в «Кунард» разом із квитком. У брошурі були імена її попутників у першому класі, а також примітка «Повідомляємо пасажирів, що на пароплавах Атлантики регулярно подорожують професійні шулери, і ми закликаємо Вас до відповідних заходів обачності»[313].

Sun доволі м’яко передавала німецьке оголошення — стаття називалася «Німеччина вдається до заходів, щоб зупинити закордонні подорожі». У статті наводився сам текст попередження, яке називали першим кроком у німецькій кампанії з «утримання американців від подорожей у Європу влітку»[314].

Теодейт розповіла про це Френдові, додавши: «Звісно, це означає, що вони хочуть нас дістати»[315]. Проте вона була переконана, що «Лузитанія» в британських водах отримає супровід та захист. Ця думка заспокоювала.

Неллі Гастон, 31-річна жінка, поверталася до Англії після майже року в гостях у тітки та дядька в Чикаго. Вона почала писати листа жінці на ім’я Рут — завершити його вона планувала протягом подорожі. У листі було безліч незначних подробиць: про саму подорож у другому класі, про те, як стало людно, коли перевели пасажирів з «Камеронії» — навіть довелося ділити сніданок на два «заходи». Вона також скаржилася, що їй випало снідати в першому «заході», о 7:30, і треба було щоранку прокидатись о 7:00. У листі ще зазначалося, що день був навдивовижу холодний і вона з радістю вдягла тепле пальто.

Багато її друзів та родичів знали, що вона подорожуватиме на «Лузитанії» того дня. «Це ж треба! Я сьогодні отримала пошту. Стюард, який приніс її, був украй здивований. Він думав, що в мене день народження»[316]. Друзі та родичі посилали їй листівки та подарунки. «Прю надіслала мені пару шовкових панчіх, а тітка Рут — відріз шовку та троянду. Неллі Кассон, Вілл Гобсон, Том та Едіт Клаас надіслали листівки, а Лу — дуже милий лист, на який я трохи пізніше відповім».

Дехто турбувався з приводу її подорожі: «Я дуже здивувалася: вони пишуть, що Вілл та Бі плакали, а я й не уявляла, що це може їх турбувати». Сама вона терпіти не могла сліз, але навіть їй «нерідко хотілося розплакатися відтоді, як я поїхала».

Вийшовши в міжнародні води, Тьорнер зменшив швидкість. Удалечині серед туману постали силуети трьох великих кораблів. Ці британські військові кораблі стояли тут на варті, не даючи «Vaterland» та іншим німецьким