Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

— Гаразд, будь ласка! — майже нетерпляче погодився імператор. Він знав усе, що вона хотіла сказати йому.

Графиня мовчала, злякавшись його нетерпіння. Вона до всього ретельно підготувалася, а тепер усі слова зникли й розвіялись. Вона навіть плакати не могла.

Імператор підступив до графині, лагідно взяв її за руки, наблизив свої великі ясні очі до її обличчя і сказав:

— Ви хотіли признатися мені, що не завжди любили мене. Я знаю це вже давно. Ви любили тільки Польщу, свою батьківщину. Ви прийняли мою любов, щоб визволити Польщу. Тільки потім ви трохи навчилися любити імператора. Правда? Ви це хотіли сказати мені?

— Це ще не все! — скрикнула вона.

— Що там іще?

— Ваша Величносте, я люблю вас і досі! — майже затято відповіла графиня й підняла обличчя. — Я люблю вас і досі, тільки вас, а не мою батьківщину і не імператора. Хоч куди ви підете, я хочу бути з вами.

Імператор відступив назад. Помовчав хвилину, потім сказав суворо і ясно, голосом, яким звик розмовляти з солдатами:

— Ідіть, графине! Коло мене небагато місця. Будь ласка, ідіть. Я й досі вас люблю. Я ніколи не забуду вас. Я й досі люблю вас.

Імператор дививсь, як вона пішла гордо і твердо, на струнких міцних ногах, які він любив, відважною ходою, від якої ворушилось усе тіло, а тендітні слабкі плечі видавались по-королівськи штивними і сильними.

Імператор думав про те, що став суворим. Але ж то була єдина жінка, про яку він знав, що вона зрозуміла його і любила його суворість. І добре розуміла й те, що він не зміг би довго перебувати з нею. На мить прислухався. Почув схлипування за дверима і заспокійливий голос своєї доньки Гортензії.

Велике нетерпіння охопило імператора, він уже й години не хотів лишатися в замку. Він виконав свій закон і невдовзі заквапиться назустріч новим обріям. Він звелів покликати брата, своїх друзів Бассано, Флао, Лавалета.

— Я хочу вибратися звідси! — гукнув він. — Де чекає корабель? Де паспорти? Куди я, зрештою, можу їхати? Я хочу геть, геть!

— Вороги вже тут, — спокійно відповів генерал Лавалет. — Пруссаки стоять у Бурже.

— А англійці?

— Ще жодного не бачили! — відповів генерал.

Імператор раптом вийшов із кімнати. Четверо чоловіків мовчки приголомшено перезирнулись. Перше ніж хтось вимовив слово, імператор уже повернувся зі шпагою та в чоботях з острогами, в мундирі єгеря.

— Я стримаю їх! — закричав він так гучно, що забряжчала люстра. — Накажіть сідлати коней! Я стримаю їх! Я можу все, французькі солдати можуть усе! Ідіть і скажіть тим месьє, що я хочу повноважень стримати пруссаків. Мені вже не треба корони. Я вже не імператор. Мені потрібна одна дивізія! Я командир дивізії!

Потім замовк. Усі мовчали й заціпеніли, тільки люстра тремтіла і бряжчала. Знадвору долинув спів солдатів, які проходили повз. Виразно пролунала команда «Стій!», яку дав офіцер, потім пристукнули чоботи. Солдати повернулись обличчям до замку. «Хай живе імператор!» — проревіли вони.

— Отже, виїжджаємо завтра вранці! — наказав імператор.

Ні! Завтра вони не поїхали. Тільки-но чоловіки вийшли з кімнати, імператор уже знав, що йому ніколи не дозволять стати командиром дивізії. Відстебнув шпагу і жбурнув на стіл. Гукнув слугу і наказав зняти з себе чоботи і мундир. Він сам собі видався вкрай сміховинним, його порив був суто хлопчачий, це була наче давня мрія, марнославна мрія: той, хто програв велику битву як імператор, уже не здобуває перемогу в малій як полковник або генерал. Він розумів це і мовчав, коли йому повідомили, що йому заборонено захищати місто. Париж уже чекав ворогів, імператор давно знав про це, хоча надворі й далі гукали: «Хай живе імператор!». Париж уже чекав ворогів і короля, тож вигуки на вулиці насправді начебто й не лунали, були тільки відгомоном історії. Ті вигуки були мов театральні. Їх адресували не йому, живому Наполеонові, а вже мертвому та увічненому.

Імператорові лишилося тільки попрощатися, а потім піти геть далеко, де який-небудь вітер, ласкавий або неприязний, занесе його кудись. Він був готовий, щоб його занесло бозна-куди, ба навіть тужливо чекав цього. Треба тільки швидко попрощатися: з братом, донькою, друзями. Тепер лишилося ще найтяжче прощання: з матір’ю.

Імператор вибрав для цього прощання найтемнішу кімнату в домі — бібліотеку. Материні очі давно вже недобачали й боялися світла. Мати прийшла надвечір, спираючись на двох придворних дам, у супроводі слуги імператора, в чорному вбранні, без прикрас. Коли вона зайшла, здавалося, ніби в кімнаті стало ще темніше. Мати видавалася такою високою і сильною, дарма що її підтримували, такою могутньою, хоча її обличчя було маленьким, блідим і виснаженим, що одразу виповнила все приміщення похмурим віддихом своєї ураженої гідності. Вона поширювала тіні. Здавалося, ніби вона прийшла не попрощатися з живим сином, а вже поховати мертвого. Ніжне ясне золото книжкових обрізів навколо на полицях потьмяніло, і в кімнаті стало ще темніше, а темно-зелені портьєри на стінах чорніли на очах. Сяяло тільки бліде обличчя матері, світилися тільки її темні великі підсліпуваті очі. Мати махнула рукою — слуга зник, за ним і придворні дами. Тепер уже тільки сам імператор підтримував матір. Її треба було провести заледве п’ять кроків до широкого темно-зеленого фотеля, але імператор бажав, щоб цей шлях ставав дедалі довшим, ще слабший за матір, він щокроку зупинявся, коліна йому підгиналися,