Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

впливом зовнішніх чинників — лібералізації російського царизму наприкінці 1850-х рр. та конституційних реформ і децентралізації внутрішнього устрою в Габсбурзькій монархії на початку 60-х рр. Діяльність українських громадівців з Наддніпрянщини, що спрямували зусилля на культурно-освітню діяльність серед простолюду, особливо знайомство з творчістю Т. Шевченка, мали вирішальний вплив на зародження і розвиток галицького народовства. Народовці обстоювали новочасну українську національну ідею, приналежність галицьких русинів до самостійної української нації. В українському національному самоусвідомленні галичан останньої третини ХІХ ст. особливу роль відіграли три видатні наддніпрянські діячі — П. Куліш (у 60-х рр.), М. Драгоманов (із середини 70-х рр.) та М. Грушевський (в 90-х рр.). І. Франко з цього приводу писав про «представників трьох різних поколінь» у розвитку українства в Галичині, вплив яких «поширився здебільшого між інтелігенцією, а частково й між народом: у 60-их роках ХІХ ст. домінував вплив Куліша, у 70-их і 80-их — Драгоманова, а в 90-их — Грушевського». На думку І. Франка, перший напрям був «формально національним (його можна б назвати національно-культурницьким. — І. Р.), другий — радикально-соціальним і третій — національно-радикальним».

Під ідейним впливом наддніпрянських громадівців народовська інтелігенція пропагувала в Галичині твори нової української літератури, наближала місцеві мовні норми до загальноукраїнських, поширювала українську історичну свідомість. Діяльність «ранніх» народовців, видання часописів «Вечерниці», «Мета», «Нива» і «Русалка» у Львові в 1862–1866 рр. навряд чи були б можливими без опори на літературні й наукові твори наддніпрянських авторів. У народовській пресі містилися передруки з журналів М. Максимовича «Киевлянин» (1840 і 1841 рр.) та петербурзької «Основи» (1861–1862 рр.), з яких, за висловом дослідника К. Студинського, редакція львівських «Вечерниць» «черпала повними пригорщами». У листі до редакції «Мети» восени 1863 р. П. Куліш образно звернувся до «коханого побратимства» із закликом «пахати та сіяти, бо лежить наша рідна земля великим перелогом», висловив бажання ближче «подивитись на галичанську Украіну». Крім народовських видань, наддніпрянці П. Куліш, О. Кониський та ін. друкувалися у львівській русофільській газеті «Слово». Наріжним каменем ідеології русофілів (їх ще називали москвофілами) була теза, що галицькі русини — це «малоруська» частина єдиного в історичній, культурній і духовній сфері панруського, східнослов’янського простору. Між народовцями і русофілами на перших порах не існувало конфронтації, основне питання було відмежуватися від поляків, а суперечності навколо співвідношення просторів «Галичина — підросійська Україна (Малоросія) — Росія» відходили на другий план.

Проголошення конституції в Австро-Угорщині, що розширювала права країв у процесі державного управління, мало двоякий вплив на національний рух у Галичині: він отримав змогу вільно розвиватися, не зазнаючи урядових репресій, однак нерівні умови, у яких опинилися місцеві русини порівняно з поляками, відкрили шлях до полонізації. Польсько-австрійське порозуміння і поступове перетворення Галичини в польську автономію, а з іншого боку — Валуєвський циркуляр 1863 р., антиукраїнські репресії в Росії завдали потужного удару по українському русі. Зворотним боком цього стало посилення проросійських настроїв у Галичині, що знайшло відображення в статті І. Наумовича у львівському «Слові» влітку 1866 р. про мовно-культурну єдність руського населення краю з усіма «русскими». Вона засвідчила зміну національно-політичної орієнтації русофільського часопису в бік зближення з Росією. Наддніпрянські діячі з середини 1860-х рр. продовжили співпрацю тільки з галицькими народовцями, піддали критиці ідейну еволюцію русофілів. Свідченням розмежування національно-політичних сил стали суперечки навколо публікації двох приватних листів П. Куліша до Я. Головацького восени 1866 р., що розгорілися в народовській і русофільській пресі Галичини, мали відгук у російській періодиці. Перейшовши на русофільські позиції, Я. Головацький виїхав до Росії, тоді як П. Куліш зблизився з галицькими народовцями і взяв активну участь (як автор, публікатор чужих літературних текстів, меценат) у виданні з 1867 р. українського журналу «Правда» у Львові.

У програмній заяві редакції «Правди» в грудні 1869 р. говорилося про мовно-культурну й духовну єдність галичан і буковинців із Наддніпрянською Україною: «Галичина и Буковина здужають до єдинства літературного з Украіною». Це прагнення «хочемо ми виявити и заступити перед Словъянським міром посредством нашого письма (журналу. — І. Р.)». Кулішеві контакти з народовськими діячами О. Партицьким, А. Вахнянином, братами Барвінськими та деякими ін. були досить напруженими, а на зламі 1860—1870-х рр. відбувся їх розрив, що пояснювалося як особливостями характеру самого П. Куліша, так і відмінній ментальності обох сторін. Проживаючи в конституційних умовах Австро-Угорщини, молоді галицькі народовці у взаєминах із наддніпрянцями схилялися до демократизму, самостійності у вчинках, тоді як П. Куліш — і в силу своєї вдачі, виховання та досвіду роботи в умовах жорсткого адміністрування, і як старший за віком — тяжів до авторитаризму. В. Навроцький писав М. Бучинському в січні 1870 р.: «…Він нашого парляментарного язика не розуміє, так як ми — єго абсолютистичного». П. Куліш виріс у Росії, а галичани — у «свобідній» Австрії. Після конфлікту з П. Кулішем журнал «Правда» в середині 1870 р. на якийсь час перестав виходити.

Наддніпрянські діячі підтримали діяльність у Галичині народовського культурно-освітнього товариства «Просвіта», заснованого в грудні 1868 р., що сприяло розвитку серед простолюду української національної самосвідомості. Побувавши наприкінці 1869 р. у Львові, наддніпрянець Д. Спека записався в члени місцевої «Просвіти» (під номером 125). «Був це перший член львівської „Просвіти“ з Великої України», — писав К. Студинський. На зламі ХІХ — ХХ ст. вписування наддніпрянських діячів у дійсні або почесні члени народовських товариств у підавстрійській Галичині стало звичним явищем. Так, за 15 років до Першої світової війни (з 1899 р.) 29 вчених із підросійської України обрано дійсними членами Наукового товариства ім. Шевченка (далі — НТШ), серед почесних членів товариства були М. Грушевський, В. Антонович, І. Нечуй-Левицький, М. Лисенко та ін. При матеріальній підтримці українських діячів з Наддніпрянщини у Львові 1873 р. було створено Товариство ім. Шевченка із власною друкарнею (з 1892 р. — НТШ), що відіграло особливу роль у зміцненні наддніпрянсько-галицьких взаємин. Кошти для створення товариства, що дбало б про розвиток українського письменства і мало би власну друкарню для видання літератури, користуючись конституційними можливостями Габсбурзької монархії, надали наддніпрянські громадівці, колишній кирило-мефодіївець Д. Пильчиков особисто відвіз до Львова в 1873 р. 8 тис. російських рублів, призначених для купівлі друкарні.

Однак зв’язки між наддніпрянськими і галицькими діячами були досить слабкими, спорадичними, як правило, через листування та публікацію праць у Галичині. «Сидимо ми — рукою досягти до Вас, —