Читати книгу - "Вдова узурпатора"

не потрібен нікому, крім неї! Хто наступний? Я вже боюся заглядати в поштову скриньку, бо кожен лист без адреси несе в собі звістку про чергове лихо. Я втомилася! Втомилася від повсякденних нісенітниць, від тягучих жіночих пліток, від колихання злісної заздрості до чужої радості, втомилася від звичного бруду й сірості ваших вулиць, від малолітніх повій і хворих старих, до яких нікому немає ніякого діла! Втомилася бачити дорослі очі дітей. Втомилася боятися вечірніх під’їздів і переповненого вранці автобуса! Тутешні страховиська просто ангели в порівнянні зі звичайним ситим міщанином. Я не бачу виходу з цього лабіринту й не бачу провідника! Щоразу, повертаючись звідси, я хотіла донести хоч трохи світла, але воно просочувалося між пальцями!..

— Замовкни!

Доглядач різко встав, губи його тряслися, зморшки на обличчі стали ще глибшими.

Анатолій погладив долонею ведмежу шкуру:

— Принцесо Марто, від тебе я істерики не чекав.

Бабця Марта судорожно змахнула сльози й відвернулася.

— У тебе дивовижна онучка, життя прожите не дарма, чого ще треба?

— Так, але я двоюрідна бабця, у мене ніколи не було своїх дітей!

— А я тебе шукав, принцесо Марто, — з гіркою посмішкою зізнався Михайло.

— Але не знайшов. Що пуття в листах без адреси, які приходять невідомо звідки, які надсилаєш невідомо куди?! Я боюся повертатися, бо ніколи вас більше не побачу! Що таке всі жахи цього світу порівняно з щоденністю нашого? Дитяче лепетання.

— Ти ще й боягузка, — констатував Анатолій. — Якщо боїшся повертатися, залишайся тут, виділять тобі сектор, будеш пасти драконів і перевиховувати Бороду.

Бабця Марта мимоволі оглянулася на доглядача. Старий стояв з кам’яним обличчям і не поспішаючи постукував по долоні своєю люлькою.

— Залишитися?

Доглядач нічого не відповів.

Ольга сиділа у своїй кімнаті й дивилася, як танцюють за вікном сніжинки в стовпі місячного світла.

Літати. Свічкою злітати у височину й захлинатися гірким повітрям. Тіло вигинається в скаженому ривку, відкидаючи землю далеко вниз.

Повітря. Дайте повітря! До біса гравітацію, хай живе воля! Місяцю, ти сьогодні до божевілля гарний. У твоє світло хочеться заритися обличчям і перейнятися білою порожнечею. Зірки — колючі крижинки, ви обпалюєте пальці холодом. Швидкість. Болісний біль м’язів, які дерев’яніють. Тільки б не впасти. Тільки б не впасти, Господи! Яка сліпуча чорнота попереду. Ніч висить над землею.

Снігопад. Спочатку пливти в нерухомому повітрі, потім кинутися слідом за поривом вітру. Кружляти, кружляти в сніговому вирі, а потім опуститися на осяяну нічним світлом галявину посередині лісу. Мовчазні дерева, чіткі тіні, а між ними міріади крихітних іскорок у блакитному сніжному спокої. Іти босоніж по чарівних вогниках, тонути в пухнастому снігу й п’яніти від дзвенячого повітря…

Стукають?

— Стукають, бабусю!

Ольга збігла сходами й відсунула засув раніше, ніж хто-небудь ворухнувся. На порозі стояв білий павук, припорошений снігом.

— Флаєр збили над лісом, — сказав він похмуро. — Ситуація дуже кепська.

— Куди?! — Марта встигла перехопити Ольгу. — Ніч!

— Пусти!

Марта відтягла Ольгу від дверей, Анатолій швидко підхопився, впустив павука і зачинив двері. На горищі застукав кулемет. Ольга заплакала, по-дитячому розтираючи сльози кулачками. Доглядач зі злістю штовхнув крісло ногою, а Михайло схопив залишений було карабін.

— Серж, що там?! — крикнула бабця Марта, намагаючись перекричати стукіт пострілів.

Кулемет замовк. З горища спустився злегка запилюжений Сергій з яблуком в зубах. Прожувавши відкушений шматок, він повідомив:

— Злякав якихось кошлатих тварин.

— Серж, — Анатолій забрав у нього яблуко, протер об рукав і з великим задоволенням упився зубами, — ням-приням-ня.

— Що?!

— Я говорю, нас у ліс запрошують. Нічне сафарі.

Доглядач жбурнув трубку в камін:

— Та ви збожеволіли!

— Ну чого ж? — заперечив Михайло. — Раз уже ми тут востаннє… Особисто я хочу ще набратися сил перед поверненням, відпочити від невизначеності. Я — за.

— Я теж! — зрадів Сергій.

— Треба запастися їжею, — занепокоїлася бабця Марта. — Невідомо, коли повернемося, а на світанку треба йти! Чи встигнемо поснідати?

— Дітей брати не будемо, — запропонував Анатолій.

В Ольги миттю висохли сльози:

— Я піду з вами, ви не посмієте мене залишити!

— Олег просив тебе не ходити, — сказав павук, який мовчав досі.

— Хто він такий, щоб мені вказувати?! — блиснула очима Ольга. — Я з усіма!

— Попереджаю востаннє, — почав доглядач, — уночі результат непередбачуваний…

— Толю, куди ти склав наші рюкзаки? — запитала Марта, збираючи зі стола все, що встигла приготувати. — Там гарні ліхтарі.

Ідучи, двері