Читати книгу - "Поміж двох орлів"

Князь знизав плечами.

— Гетьман Жолкевський — складна натура... — лише сказав він.

— Ну, тут нічого страшного немає, — заспокоїв митрополит. — У вас також натура не простіша. Та й я не подарунок!

Він повернув голову до Луговського:

— Розпорядися, щоб підготували нам карету. Ми вирушаємо сьогодні ж.

— Так, Ваше Преосвященство! — схилив голову думний дяк і через низькі двері вийшов із зали.

Князь Федір Мстиславський пішов також, пославшись на необхідність приготувати подарунки для польського гетьмана, Філарет залишився один.

Патріарх Гермоген помилявся, міркуючи, що ніхто з присутніх не вболіває за долю самодержавства. Митрополит, як ніхто інший, хотів, щоб закінчилася смута, яка ось уже дванадцятий рік спустошує Московське царство. Відколи обірвався рід Рюриковичів, Московію не покидали біди. Якось одразу наступили майже біблійні три холодні неврожайні роки. Голодний люд звідусіль стікався до Москви за дармовим хлібом. У вересні випав сніг. Коли ж трон захопив Бориско Годунов, його, тоді ще Федора Микитовича Романова, постригли у монахи. Філарет зітхнув. Чи хотів він цього? Він боявся навіть собі признатися, що всіма фібрами душі противився цьому. Противився... але змушений був погодитися. З-поміж шести його дітей четверо померли ще в дитинстві. Залишилися лише син Михайло і дочка Тетяна. Митрополит досі пам’ятає ту незабутню розмову з Годуновим. Тоді цар дав йому чітко зрозуміти: якщо він і його дружина не згодяться на постриг, з його єдиним сином станеться те, що сталося в Угличі[50]. Федір Романов (та й не тільки він один) підозрював, що таємнича смерть останнього представника роду Рюриковичів сталася через втручання Бориса Годунова, тому одразу повірив у його погрози. Так він став ченцем в Антонієво-Сійському монастирі поблизу Архангельська.

Звичайно, Годунов помилився, відправивши такого небезпечного суперника так далеко. Вже після смерті Годунова його звільнили прибічники першого самозванця. Чи знав він, що перед ним не Дмитро Іванович? Звичайно, знав, але для блага рідної землі згодився підтримати його. Смерть самозванця не заставила його підтримати Василя Шуйського, а привела до нового самозванця. Лише тепер, після того, як мнимий цар Василь Іванович спробував його чаші (став звичайним монахом) — він згодився повернутися в Москву.

І ось тепер перед ними знову вибір. Важливий вибір, що має визначити долю Московської землі. Патріарх правий. Ні в якому разі не можна дозволити укоренитися тут латинській вірі! Не можна допустити, щоби в Москві служилася хоч якась літургія, окрім православної. І королевич Владислав у даному випадку, — найкраща кандидатура.

Йому тільки п’ятнадцять років; лише на рік старший од його сина Михайла. Його можна тримати у покорі і заставляти робити те, що вигідно боярам. Коли ж цар виросте, він уже перестане бути ляхом. Тут, у новій обстановці, лях Владислав зникне.

Головне, щоб після вінчання на царство у Москві не залишилося жодного ляха...

Філарет розумів, що цього добитися буде дуже важко.

Процедура присяги майбутньому московському цареві мало чим відрізнялася від тієї, що Тарас Сопоха бачив біля Царевого Займища. Так само на столі лежали хрест і Євангеліє, тільки над місцем, де присягали московити, до чотирьох високих стовпів прикріпили велике полотнище — на випадок дощу і щоб захиститися від сонця. Оскільки на відміну від Царевого Займища, де хрест поцілували лише шість тисяч стрільців і декілька воєвод, тут, під Москвою, зібралося все духовенство на чолі з митрополитом Філаретом, а також боярська дума на чолі з князем Мстиславським, а ще — голови приказів, просто бояри і сила-селенна простих людей, які захотіли присягнути новому цареві. Дійство це, хоч і почалося зранку, обіцяло затягнутися до самого вечора, тому гетьман Станіслав Жолкевський вирішив не виставляти у варти все своє військо. Деякі хоругви стояли певний час, а потім їх міняли на інші.

Гетьман з воєводами ступив до намету, наближаючись до вівтаря, поклав на нього руку і дав клятву у вірному дотриманні умов — за короля і королевича, Річ Посполиту, за себе і військо.

Після нього наперед виступив Філарет і голосно, щоби почули всі присутні, промовив:

— Волею Святійшого Патріарха Гермогена закликаємо вас до виконання урочистого обряду: цілуйте хрест, ви, мужі думні, всі чини і народ, у вірності до царя і великого князя Владислава Сигізмундовича, нині благополучно обраного, і нехай буде Московська держава з усіма її жителями і надбанням його спадковою державою!

Ці слова потонули у звуках литавр і бубнів, у гарматному громі.

Затим почалася присяга. До намету, де стояв стіл з хрестом і Святим Письмом, вишикувалася довга черга.

Московити присягали своєму новому цареві.

Тарасові пощастило, і він спостерігав на віддалі, як московський народ присягає його королевичу. Він, Ян та Лукаш Жолкевські стояли на одному з численних пагорбів, звідки було видно все, що відбувалося під полотняним навісом.

— Дивись, Тарасе, здається, такі ж, як і ти, православні, а як дивно хрестяться, — говорив Ян.

Тарас мимоволі склав докупи три пальці правиці, затим залишив лише два.

— Це називається двоперстне знамення, — озвався Лукаш.

Він іноді дивував Тараса своєю начитаністю.

— Так колись хрестилися всюди, а потім перейшли на три пальці. Московити залишилися одні.

— А інші? — запитав Ян.

— Ми хрестимося п’ятьма пальцями, Тарас і запорожці — трьома. Лише московити двома.

— Що ж це виходить: королевич Владислав також стане хреститися не п’ятірнею зліва направо, а двома і справа наліво?

— Якщо хоче бути царем православних, повинен стати таким же, як і вони! Якщо це станеться, то ти, кузене, залишишся у Москві.

— Так, можливо, ти й правий, — відказав Ян Жолкевський.

Він повернув голову до Сопохи.