Читати книгу - "Світло Парижа"

— Як добре, що ви прийшли. Прислали одну дівчину, але вона — цілковита катастрофа. Ви ж не цілковита катастрофа, чи не так, Марджі? — Вона кинула це твердження через плече, повертаючись до столу в центрі фойє. Марджі постояла мить, потім, зрозумівши, що їй треба йти слідом за жінкою, пішла позаду неї.

— Ні? — відповіла вона, бажаючи, щоб це прозвучало самовпевнено, а вийшло так, ніби й сама не знала, чи є вона абсолютною катастрофою. Життя в Парижі було таким дивним: часом їй здавалося, що вона народилась і виросла тут, вона знаходила потрібні слова, щоб попросити багет або замовити омлет, чи купити помідори в симпатичного чоловіка на розі вулиці, не тремтячи, як осика, могла зорієнтуватися в метро і на вулицях, не вдивляючись у мапу, як щойно прибулий турист. Однак вона добирала слова в представництві своєї власної країни. — Ні, хочу сказати, що я не катастрофа, — мовила вона з твердістю в голосі, якої насправді не відчувала.

— Знаєте щось про Лібе? — спитала міс Парсонс. Марджі припустила, що вона міс, бо на пальці в неї не було обручки, хоча вона здавалась старшою від Марджі на добрячих десять років. Вона була успішною, самовпевненою, сучасною без непристойності, і Марджі хотілося сісти й зітхати від бажання бути такою, як вона.

— Насправді ні, — призналася Марджі. Чи слід їй було це знати? Бібліотеки були славетними місцями, де можна отримати книги, які тільки схочеш. Що іще треба про це знати?

— Atrum post bellum, ex libris lux, — промовила міс Парсонс, наче то була магічна формула. Марджі, що часто спала на уроках латини, подумала, а може, це так і є. — Ви говорите латиною?

— Боюсь, що ні. — Марджі в думці піддала собі ногою під зад за те, що дрімала на уроках відмінювання міс Таппан. Просто граматика була така виснажлива, Марджі ніколи не думала, що потребуватиме її, правда, ніколи. Здається, міс Парсонс не заперечувала. — Після темряви війни — світло книжок. Це наш девіз. Американської бібліотеки в Парижі, — додала вона. Розмовляючи, вона поклала перед собою стос паперів і стала їх штемпелювати. — Була заснована 1920 року, щоб умістити один і три десятих мільйони книжок, надісланих військовою бібліотечною службою для американських військ у Франції. Наша мета — увічнити пам'ять експедиційних військ у Франції, сприяти розумінню й знанням про Америку, показати бібліотекарям Європи приклади методики американської бібліотечної справи. — Міс Парсонс проголосила цілу промову, навіть не дивлячись на Марджі, а дівчина вмостилася на краєчку одного зі стільців, що стояли перед столом. Міс Парсонс перервала роботу і глянула вгору. — Чи знаєте щось про методику? — спитала навіть із більшою цікавістю й надією, ніж перед тим про знання латини.

Марджі, що більше й більше впевнювалась, що провалює співбесіду (невже це співбесіда?), знічено похитала головою. — Моїм основним предметом у коледжі була англійська. — Відповіла вона й додала з наївним ентузіазмом: — Дійсно люблю книги, — наче ця відповідь могла б змінити щось у її невдалій спробі.

Міс Парсонс по-доброму посміхнулась. — Принаймні, чудовий початок. У нас сотні читачів, зараз тихо, але так буває рідко. Ми працюємо дванадцять годин у будні й вісім годин у неділю, і щоб потурбуватися про людей, які приходять скористатися нашими послугами, потребуємо працівника на повну ставку, в обов'язки входить каталогізація й підтримання порядку. Ваша посада, — вона промовила це так недбало, наче питання з улаштуванням Марджі на цю посаду вже вирішено. Серце Марджі забилося трохи швидше, — поки що тимчасова, запроваджена грантом, що ми отримали від наших щедрих покровителів. Ви будете займатися нашими проектами в архівах, але в нас завжди не вистачає робочих рук, отже ви будете виконувати різну роботу. Опрацьовуватимете видачу книг, а також працюватимете при столі довідок. — Вона припинила штемпелювати, постукала по столу, за яким сиділа. — Робитимете все, що буде потрібно. Ми потребуємо робочих рук.

У думці Марджі вже сиділа за столом, штемпелюючи папери впевнено, бездоганно, як міс Парсонс, також самовпевнено м'яко посміхаючись покровителям, допомагаючи чоловікові у сусідній кімнаті правильно розмістити довідкові матеріали, рекомендувала нові романи двом жінкам, що читали у другій. Вона находила скарби в архівах і гордо представляла їх міс Парсонс. — Дивіться, перше видання Твена! — говорила вона, або: — Чи не здається вам, що це лист від Емілі Дікінсон? — Вона впевнено йшла вулицями у своєму новому капелюсі, і її одяг здавався сучаснішим і моднішим, ніж був насправді.

— Добре, Марджі?

Марджі моргнула, виринаючи з фантазій. — Вибачте, міс Парсонс, не могли б ви повторити питання? — спитала.

— Чи можу я спитати, що ви робите в Парижі? — спитала міс Парсонс.

— Ну, малося на увазі, що я мусила бути тут з моєю кузиною, але вона вирішила подорожувати сама. А я не могла знести думки, що поїду з Парижа через кілька днів по приїзді. — Це звучало більше ніж правдоподібно, Марджі навіть захотілося самій у це повірити. На жаль, це згладжувало віроломство Евелін, та й сама Марджі не дуже походила на нещасну. Міс Парсонс поклала штамп і склала папери в охайну купку. Потім склала руки на столі, зараз вона дивилась на Марджі уважніше, розглядала її старомодно зачесане волосся під новим капелюхом, великі очі й надто круглі щоки, її сукню, зшиту спеціально для цієї подорожі, що, як і весь одяг Марджі, їй не личила. Нарешті, ніби побачивши те, що схвалювала, вона легко ляснула в долоні.

— А як ставиться ваша родина до того, що ви