Читати книгу - "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"

">[38], з Ґерца до Трієста, з Трієста до Венеції, майже в повному складі вивозячи всіх урядовців, скарбницю й чимало цінних матеріалів зі своєї вже й сконалої Іллірії. Але що таке втрата цієї сміховинної провінції! Адже в ті самі дні Наполеон програв найважливішу й останню велику битву цієї війни — Битву народів під Ляйпциґом, — утра­тивши панування над світом.

Отже, Фуше виконав завдання, і то найбездоганнішим, найпочеснішим способом. Тепер, коли вже не треба урядувати ні в якій Іллірії, він знову почувається вільним, і, зрозуміло, йому знову закортіло до Парижа. Та в Наполеона такого й у гадці не було. Саме тепер Фуше нізащо не можна до Парижа: «Фуше — такий чоловік, що за теперішніх обставин йому ніяк не можна до Парижа», — сказано ще в Дрездені, та після Ляйпциґа вага цих слів зросла не те що вдвоє, а вдесятеро. Геть його, якнайдалі геть і за всяку ціну! Поряд з нелюдським завданням оборони від уп’ятеро численнішої потуги імператор квапливо вигадує Незручному іншу місію — знову таку, щоб знешкодити, поки триватиме війна. Нехай собі тепер трохи поінтриґує й пограється в дипломатію, аби тільки його сверблячі руки не вхопилися за Париж! Наполеон наказує Фуше миттю податися в Неаполь (Неаполь-бо далеко), щоб навернути до обов’язку і спонукати прийти з військом на допомогу імператорові Мюрата, неаполітанського короля і Наполеонового шваґера, який більше дбав за власне королівство, ніж про імперію. Як Фуше виконав це доручення — чи справді хотів нагадати про вірність колишньому Наполеоновому кавалерійському генералові, чи заохочував того у відступництві — історії лишилось невідомим. Хай там що, головну мету імператора осягнено — на чотири місяці Фуше по той бік Альп, на відстані тисяч миль, тісно зв’язаний безкінечними переговорами. Тоді як Австрія, Пруссія й Англія вже сунуть на Париж, він мусить невпинно і, власне, безцільно сновигати між Римом, Флоренцією і Неаполем, від Люкки до Ґенуї, знову марнувати свій час і завзяття на нерозв’язні завдання. Бо й сюди невпинно посувається Австрія; після Іллірії втрачено ще й Італію, другу державу, доручену його опіці. Зрештою на початку березня імператор Наполеон уже більше не мав країни, куди міг би запроторити Незручного, та й у своїй рідній Франції не мав уже чим порядкувати й кому наказувати. 11 березня через Альпи Жозеф Фуше знову подався на батьківщину: завдяки геніальній імператоровій завбачливості він чотири місяці був відгороджений далечінню від будь-якого політичного прядива у Франції. І коли він кінець кінцем урвав свого ретязя, то вже спізнився рівно на чотири дні.

У Ліоні Фуше довідався, що армії трьох імператорів сунуть на Париж. Отже, за кілька днів Наполеон упаде й буде створений новий уряд. Фуше, зрозуміло, пожирала честолюбна гарячка «d’avoir la main dans la pâte», застромити руки до горщика й вибирати звідти найласіші шматки. Та прямий шлях на Париж уже перекритий ворожими арміями, Фуше змушений робити чималий гак через Тулузу й Лімож; нарешті аж 8 квітня його поштова карета про­їхала паризьку заставу. З першого погляду він збагнув, що приїхав запізно. А хто пізно ходить, той сам собі шкодить. Наполеон, тримавши Фуше, доки риба в каламуті ловилась, якнайдалі, чудово все передбачив і ще раз поквитався з ним за всю його потаємну гру й підступні удари. Нині Париж капітулював, Наполеона усунено, Людовік XVIII король, і вже під проводом Талейрана створено новий уряд у повному складі. Цей клятий кривий вчасно опинився на місці і швидше повернув фронт, ніж спромігся Фуше. Російський цар уже живе в Талейрановому домі, новий король усіляко йому догоджає й виявляє повну довіру, Талейран, як йому заманулось, заповнив усі міністерські фотелі й так підло жодного не лишив герцоґові Отрант­ському, що тим часом безглуздо й безцільно правив Іллірією або тинявся по Італії зі своєю дипломатією. Ніхто й не чекав його, ніхто не по­дбав про нього, нікому не був він потрібний, ніхто не прагнув його порад і допомоги. Жозеф Фуше знову став — як не раз у своєму житті — пропащим чоловіком.

Довго не йме він віри, що байдужісінько відтрутили того, хто так затято протививсь Наполеонові. Він благає прилюдно й потаємно, його бачать усюди — в передпокоях Талейрана, в королевого брата, в англійського посла, в залі сенатських засідань. І все-таки ніхто його не слухає. Пише листи — навіть Наполеонові, порадивши йому вибратись до Америки, а водночас, аби підлеститись, копію цього листа надсилає Людовікові XVIII. Та не отримує жодної відповіді. Благає міністрів про якусь гідну посаду — приймають його чемно, холодно, та не сприяють ні в чому. Хоче пробитися з допомогою жінок, удається до своїх давніх покровителів, але марно, він припустився непрощенної політичної помилки: запізно прийшов. На кожному місці вже хтось сидить, і жоден достойник навіть у гадці не має підвестися самохіть і люб’язно поступитися місцем герцоґові Отрантському. Отже, честолюбцеві нічого не лишається, як спакувати валізи і знов-таки податись до Фер’єра у свій замок. Відколи померла дружина, у Фуше тільки один помічник — час. Досі він завжди йому допомагав, допоможе й тепер.

Справді, цього разу час теж йому допоміг. Невдовзі почув Фуше, що повітря знову відгонить порохом. Якщо тонкий у тебе слух, то навіть у Фер’єрі почуєш, як тріщить і хитається трон. Новий володар — Людовік XVIII — коїв помилку за помилкою. Йому кортіло іґнорувати революцію й забути, що після двадцяти років, коли всі були громадянами, Франція не захоче знову гнутися перед якоюсь двадцяткою аристократичних родин. Він і не помітив усієї небезпечності преторіанського гурту офіцерів і генералів, що, посаджені на половинну платню, невдоволено нарікали на те нице колінкування перед огірковим королем. Атож, якби повернувся Наполеон, він одразу почав би якусь добру й прибуткову війну. Тоді б одразу можна було розперезатись і плюндрувати країни, робити кар’єру, цупко вхопившись за вузду! Вже ходять підозрілі посланці від однієї залоги до іншої, мало-помалу у війську готується змова, і Фуше, що аж ніяк і ніколи не різав до решти пуповини між собою і своїм витвором — поліцією, всіляко підглядає і підслухає, над усім метикує. Стиха посміхається він до себе: сердега король знав би про це все, якби міні­стром поліції поставив герцоґа Отрантського. Та навіщо застерігати тих двірських блюдолизів? Досі тільки падіння уряду підносило Фуше вгору — той вітер, що