read-books.club » Сучасна проза » Мед з дікалоном 📚 - Українською

Читати книгу - "Мед з дікалоном"

177
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мед з дікалоном" автора Юрій Камаєв. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 49 50 51 ... 67
Перейти на сторінку:
з туману. Різко вивернувши кермо на межі непоправного, він ледве встиг уникнути зіткнення.

Петро Ковальчук спинив авто на узбіччі й послабив вузол краватки. Занило серце, з чола котилися краплини поту. Він заплющив очі та відкинувся потилицею до наголів'я крісла.

— Сер, із вами все гаразд? — ввічливо запитав поліцай. Петро навіть не помітив, коли позаду його авта на узбіччі зупинився патрульний мотоцикл.

— Так, усе добре,— старий силувано зобразив приязну усмішку,— до речі, ви не бачили за поворотом чоловіка у сірому пальті?

— Ні,— здивовано відповів той,— а що?

— Так, пусте.

— Щасливої дороги, сер. Будьте обережні,— поліцай скочив на мотоцикла і за мить щез у біло-молочній імлі.

* * *

— Що сталося? — стурбовано запитав отець Іван. Він уперше бачив Петра Ковальчука, шанованого та щедрого парафіянина своєї церкви, у такому стані. Завжди впевнений у собі й охайно вбраний, тепер Петро Ковальчук мав жахливий вигляд. Бліде обличчя, вузол краватки з'їхав набік. Старий був, безперечно, чимось наляканий.

— Панотче, я щойно бачив людину, яка загинула півстоліття тому за кілька тисяч миль звідси.

— Пане Петре, церква з обережністю ставиться до таких речей. Можливо, ви бачили просто схожу людину,— м'яким голосом промовив отець Іван.

— Я бачив його, панотче, як зараз бачу вас,— гаряче заперечив Петро,— він був таким, як і тоді, на Україні, коли ми зустрілися востаннє.

— Це було на початку сорокових? — запитав священик.

— Так, отче.

Священик на хвилю змовк, замислився.

— Пане Петре, ви лишилися наодинці зі своїми спогадами з тих лихих часів. Можливо, щире каяття і молитва зарадять цьому.

— Отче, він був моїм другом. Це я вбив його,— тихо промовив Петро.

— Моліть у Бога прощення,— суворо відповів священик.

Старий похнюпив чоло й мовчки кивнув.

— А ще,— отець Іван пом'якшив тон,— пораджу вам не як священик, а як друг — зверніться до лікаря. Ви кепсько виглядаєте.

Петро Ковальчук понуро поплентався до авта. Він не знайшов розради у бесіді зі святим отцем. Здалося навіть, ніби священик чи то поставився легковажно до його розповіді, чи ж взагалі вважав його несповна розуму. Ледь діставшись дому, старий відчинив бар, узяв невідкорковану пляшку найміцнішого, що в нього було. На загал він пив дуже мало й рідко. Та тепер налив собі в склянку віскі майже по вінця й одним духом перехилив.

— Справді, нерви розхиталися. Треба ж таке! Увижатися вже почало,— промовив уголос сам до себе. Він знову намагався стати тим самим практичним і раціональним Пітером Ковальчуком, яким його знали всі.

День минув у якихось дрібних і нікчемних клопотах, які він собі понавигадував. Увечері сів біля телевізора. Сон не йшов, і він до глупої ночі дивився всілякі галасливі ток-шоу, чорно-білі бойовики, новини про якісь далекі й незрозумілі війни. Петро зрештою вимкнув телевізор і знову налив собі віскі.

— П'єш на самоті? — іронічно запитав його знайомий голос. Лис сидів за столом, закинувши ногу на ногу, і крутив в руках свою «дев'ятку»[23].— Може, й мені запропонуєш?

— Ти ж мертвий, ти несправжній,— не дуже переконливо заперечив Петро.

— Для тебе — ні, друже Омелюх,— спокійно відповів Лис.

На обличчі Петра несподівано сяйнула хитра п'яна усмішка.

— Тож, може, вип'єш зі мною, Степане? — і не чекаючи на відповідь, старий попрямував до шафи.

Обернувся до Лиса, але в руках замість двох келихів тримав рушницю — дорогого надійного напівавтоматичного ремінгтона, колись подарованого колегами по бізнесу. Тоді він ніяково усміхався — не зізнаватися ж їм, що він не любить зброї та ніколи не стане мисливцем, не долучиться до їхньої компанії поціновувачів цієї суто чоловічої розваги.

Та втім зараз, здається, саме той випадок, коли ця зброя стане в пригоді...

Оглушливо гримнув постріл. Зі стіни посипалося скло з обв'язаного жалобною чорною стрічкою портрету покійної дружини.

— Петре, тобі не набридло стріляти в мене? — презирливо кинув Лис. Він спокійно підвівся і поклав свою «дев'ятку» до кобури.— І навіщо ти познущався з портрета місіс Ковальчук? Вона у чому винна?

Петро ошелешено дивився на стіну. Грубий вовчий шрот змів обличчя покійної дружини з фотографії.

— Я йду, друже Омелюх, бо у тебе зараз будуть гості, не хочу заважати. Але я незабаром повернуся...

Старий прийшов до тями від виття поліцейських сирен. У кімнаті смерділо пороховим димом. Петро зі злістю кинув рушницю на підлогу. У двері наполегливо гупали дужі кулаки.

— Містере Ковальчук, відчиніть! Це поліція! — гучно вимагав незнайомий голос.

І стиха, з-за дверей, долинув уривок розмови: «...Мабуть, укоротив собі віку... Ще трохи — й висаджуватимемо двері».

— Іду, йду, зачекайте,— гукнув старий по дорозі до дверей.

— Що сталося, містере Ковальчук? — запитав суворий поліцай, тримаючи пістолет напоготові. За його кремезними плечима, на безпечній відстані, юрмилися

1 ... 49 50 51 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мед з дікалоном», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мед з дікалоном"