Читати книгу - "Мед з дікалоном"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Петро Ковальчук спинив авто на узбіччі й послабив вузол краватки. Занило серце, з чола котилися краплини поту. Він заплющив очі та відкинувся потилицею до наголів'я крісла.
— Сер, із вами все гаразд? — ввічливо запитав поліцай. Петро навіть не помітив, коли позаду його авта на узбіччі зупинився патрульний мотоцикл.
— Так, усе добре,— старий силувано зобразив приязну усмішку,— до речі, ви не бачили за поворотом чоловіка у сірому пальті?
— Ні,— здивовано відповів той,— а що?
— Так, пусте.
— Щасливої дороги, сер. Будьте обережні,— поліцай скочив на мотоцикла і за мить щез у біло-молочній імлі.
* * *— Що сталося? — стурбовано запитав отець Іван. Він уперше бачив Петра Ковальчука, шанованого та щедрого парафіянина своєї церкви, у такому стані. Завжди впевнений у собі й охайно вбраний, тепер Петро Ковальчук мав жахливий вигляд. Бліде обличчя, вузол краватки з'їхав набік. Старий був, безперечно, чимось наляканий.
— Панотче, я щойно бачив людину, яка загинула півстоліття тому за кілька тисяч миль звідси.
— Пане Петре, церква з обережністю ставиться до таких речей. Можливо, ви бачили просто схожу людину,— м'яким голосом промовив отець Іван.
— Я бачив його, панотче, як зараз бачу вас,— гаряче заперечив Петро,— він був таким, як і тоді, на Україні, коли ми зустрілися востаннє.
— Це було на початку сорокових? — запитав священик.
— Так, отче.
Священик на хвилю змовк, замислився.
— Пане Петре, ви лишилися наодинці зі своїми спогадами з тих лихих часів. Можливо, щире каяття і молитва зарадять цьому.
— Отче, він був моїм другом. Це я вбив його,— тихо промовив Петро.
— Моліть у Бога прощення,— суворо відповів священик.
Старий похнюпив чоло й мовчки кивнув.
— А ще,— отець Іван пом'якшив тон,— пораджу вам не як священик, а як друг — зверніться до лікаря. Ви кепсько виглядаєте.
Петро Ковальчук понуро поплентався до авта. Він не знайшов розради у бесіді зі святим отцем. Здалося навіть, ніби священик чи то поставився легковажно до його розповіді, чи ж взагалі вважав його несповна розуму. Ледь діставшись дому, старий відчинив бар, узяв невідкорковану пляшку найміцнішого, що в нього було. На загал він пив дуже мало й рідко. Та тепер налив собі в склянку віскі майже по вінця й одним духом перехилив.
— Справді, нерви розхиталися. Треба ж таке! Увижатися вже почало,— промовив уголос сам до себе. Він знову намагався стати тим самим практичним і раціональним Пітером Ковальчуком, яким його знали всі.
День минув у якихось дрібних і нікчемних клопотах, які він собі понавигадував. Увечері сів біля телевізора. Сон не йшов, і він до глупої ночі дивився всілякі галасливі ток-шоу, чорно-білі бойовики, новини про якісь далекі й незрозумілі війни. Петро зрештою вимкнув телевізор і знову налив собі віскі.
— П'єш на самоті? — іронічно запитав його знайомий голос. Лис сидів за столом, закинувши ногу на ногу, і крутив в руках свою «дев'ятку»[23].— Може, й мені запропонуєш?
— Ти ж мертвий, ти несправжній,— не дуже переконливо заперечив Петро.
— Для тебе — ні, друже Омелюх,— спокійно відповів Лис.
На обличчі Петра несподівано сяйнула хитра п'яна усмішка.
— Тож, може, вип'єш зі мною, Степане? — і не чекаючи на відповідь, старий попрямував до шафи.
Обернувся до Лиса, але в руках замість двох келихів тримав рушницю — дорогого надійного напівавтоматичного ремінгтона, колись подарованого колегами по бізнесу. Тоді він ніяково усміхався — не зізнаватися ж їм, що він не любить зброї та ніколи не стане мисливцем, не долучиться до їхньої компанії поціновувачів цієї суто чоловічої розваги.
Та втім зараз, здається, саме той випадок, коли ця зброя стане в пригоді...
Оглушливо гримнув постріл. Зі стіни посипалося скло з обв'язаного жалобною чорною стрічкою портрету покійної дружини.
— Петре, тобі не набридло стріляти в мене? — презирливо кинув Лис. Він спокійно підвівся і поклав свою «дев'ятку» до кобури.— І навіщо ти познущався з портрета місіс Ковальчук? Вона у чому винна?
Петро ошелешено дивився на стіну. Грубий вовчий шрот змів обличчя покійної дружини з фотографії.
— Я йду, друже Омелюх, бо у тебе зараз будуть гості, не хочу заважати. Але я незабаром повернуся...
Старий прийшов до тями від виття поліцейських сирен. У кімнаті смерділо пороховим димом. Петро зі злістю кинув рушницю на підлогу. У двері наполегливо гупали дужі кулаки.
— Містере Ковальчук, відчиніть! Це поліція! — гучно вимагав незнайомий голос.
І стиха, з-за дверей, долинув уривок розмови: «...Мабуть, укоротив собі віку... Ще трохи — й висаджуватимемо двері».
— Іду, йду, зачекайте,— гукнув старий по дорозі до дверей.
— Що сталося, містере Ковальчук? — запитав суворий поліцай, тримаючи пістолет напоготові. За його кремезними плечима, на безпечній відстані, юрмилися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мед з дікалоном», після закриття браузера.