Читати книгу - "Остання подорож Сутіна"

Як йому вдається чути голос Детуша в покійницькому бусі? Хіба люди на смертному одрі всезнаючі? Під кінець операції людина, що стікає кров’ю, вже не розрізняє, що справді пережила в житті, а що — знає лише з розповідей. То з ним було чи з кимось іншим? Життя — це завжди більше, ніж власні спогади. Чи справді то його пам’ять, чи, може, його пам’ять перетнулася з чиєюсь іще? А він справді чує всі ті голоси, що зверталися до нього впродовж його життя? Де той прилад, на який ведеться запис? Наскільки містким є його вухо? Чи то маковий сік Сертюрнера міксує спогади й голоси, чужі звуки та власні пережиття? Чи його спогади недостовірні й ошукують його?

Ні, доктор Бог напевно знає правду.

Детуш пише до комісара поліції Армана Мерля, в майбутньому всі люди зі здоровим глуздом вважатимуть цей лист вигаданим. Проте випадок не знає здорового глузду, каже Елені, і це не випадково. Доктор Бог з тріумфом розмахує листом, у нього в руці — речовий доказ. Він лагідно підсуває листа під ніс художникові.

За цей тиждень мав двох пацієнтів. Доньку сусідки, якій партачно зробила аборт пупорізка в її кварталі (принесла мені двадцять франків) і випадкового перехожого, дуже дивного чоловіка! Вчора до мене в практику зателефонували, відкриваю — м’ясник, що живе нижче поверхом, він того типа власне й приніс. У чоловіка кров на сорочці. Блідий аж сірий. Він втратив свідомість перед моєю крамницею, каже до мене м’ясник. Впускаю їх. Починаю огляд того типа.

Ну добре, то я вертаюся до себе за прилавок, каже мені товстун з крамниці, і я залишаюся сам з пацієнтом. Він не каже ані слова. Можна навіть подумати, що він боїться… Загалом одягнений він добре, але шия — дуже брудна, і від нього тхне давно не митим тілом.

Беруся випитувати його: Що трапилося, старий? Він вагається хвилю, а тоді каже мені: Мій шлунок! У мене виразка. З акценту відразу чути росіянина чи поляка. Огляд підтверджує: у нього, без сумніву, виразка шлунка, інтенсивна профузна кровотеча, кров яскраво-червона, без повітряних пухирців, не спінена.

Поступово його самопочуття поліпшується. Він каже, що він художник, що його ім’я Хаїм (він вимовляє це з гортаним «х») Сутін, що він саме повернувся з Амстердама, куди їздив подивитися роботи Рембрандта; і що гуляв кладовищем Батіньйоль, коли раптом почав блювати кров’ю…

Він каже, що сам родом з Вільна, що мав злиденно-вбоге дитинство в литовському єврейському селі і мріяв стати художником, тільки от в тій його місцевості то було неможливо. Рабини забороняють, а він ту релігію має глибоко десь!…

Питає, чи знаю я Єврейську наречену Рембрандта. Ну звісно, відповідаю. І тут його прориває, він говорить про багатство техніки майстра: рукави сукні він малював пальцями… А тоді рецитує для образу Рембрандтової нареченої рядки Пісні пісень: О ти, що сидиш у садках, друзі твої прислухаються до твого голосу, дай почути його і мені…

Він не вгамовується, все більше накручує себе. Урок анатомії? Звісно, знаю… І Натюрморт з підвішеним павичем… і Нічну варту… а Оббіловану тушу бика? Так! Так! Звісно!

Для індусів розчинення є їхнім становленням, кажу я йому… Він відповідає: Любов сильна, як смерть!

Надходить вечір, ми ще розмовляємо. З тим його шлунком я не можу йому порадити піти поїсти. Даю йому трохи бісмуту і якісь болегамівні ліки.

Ми дискутуємо про м’ясо… плоть… жінок… гидоту… він описує оббілованих зайців… я розповідаю про африканських покійників… розкладену плоть… жінок…

Ми ніяк не можемо просто так перервати наш вечір, тож я беру його зі собою в бордель…

Зі щирими вітаннями, Луї

А чому би й ні. Випадок завжди сліпий, і це добре. Хіба існує щось справді розумне й логічне, ну, може, хіба що сон. Детуш? Так, десь чув. Коли 1937 року один приятель підсунув йому під ніс фотографію, він одразу впізнав на ній доктора з Кліші й перелякався. Але фотографію підписано іншим іменем. Тепер доктор Детуш, доктор медицини в Парижі, використовує як ніжний жіночий псевдонім ім’я своєї бабусі: Селін. Він розпустив лікарську практику, з хижим оскалом катапультувався високою дугою з Кліші геть і вже під час польоту взявся писати товстий роман «Подорож на край ночі».

Та ніч тільки розпочинається. У 1936 році доктор Бардамю пише ще один транш свого отруєного життя: «Смерть в кредит». Так, він розбиває життя і текст на частини, обхідні шляхи йому миліші. Художник одразу ж упізнає доктора Детуша, який тепер пише. Так, це він, той самий, тільки ім’я інакше. Він би ніколи не зміг забути цього обличчя.

Він часто бачить доктора Бардамю у снах, бачить, як той женеться за ним вулицями Кліші. Тепер він перетворився на озлобленого гнома, в руках якого шарудять жовчні аркуші паперу, в яких він описує цього закривавленого пацієнта і йому подібних як паразитів, покидьків, душогубців Європи. Ці аркуші — це його нашумілі памфлети, в лівій руці: «Дрібниці для побоїща», а в правій: «Школа трупів». Доктор верещить, його голос зривається, недаремно він є другом і шанувальником відомого клоуна з вусиками: Винищити, струїти всю цю пацючу нечисть, витоптати цих виблядків. І щоб жодного не залишилося, чуєте? Жодного не залишайте, чуєте, ви… кричить доктор-убивця, який тоді