Читати книгу - "Мереживо людських доль"

Смерть, чи все ж таки життя? І хто то є, хто мене старається розбудити. Навіщо мене будити, коли я й так не сплю. Якби спала, то не чула б, і не розуміла б, що відбувається. Я зі всієї сили стараюся розплющити очі. Через сітку вій бачу навпроти себе вікно. Напевно то вікно, бо якби то був тунель, про існування якого так голосно кричать усі популярні журнали, то він не ділився б навхрест чорною рамою.

Я бачу, що я у приміщенні, але це, скоріш за все, не лікарня, хоча стіни і двері пофарбовані білою фарбою. Поруч зі мною нікого нема, а навпроти мене все таки вікно, з якого яскраво вливається сонячне проміння і падає на паркет. Вітер гойдає білу, у дрібненький горошок, гардину. Я не знаю, де я. Це місце мені невідоме. Роздивляюсь надовкола. Кімната дуже велика, але із мінімальною кількістю меблів: великий шкіряний диван, на якому я власне лежу; поруч невелика тумба із нічним світильником у вигляді канделябра; біля вікна старезна шафа, напевно ще із позаминулого століття, а коло шафи бамбукове крісло-гойдалка. Проте, на підлозі дорогий, саме зараз модний, персидський килим, а в кутку величезне дзеркало висотою зо два метри на кованих ніжках. Я мало розуміюсь у стилях дизайну, але видно, що у господаря хороший смак, бо зумів дуже вміло поєднати бароко і авангард. А для цього й кошти потрібні немалі. Не достатньо одного бажання.

За дверима напевно є ванна або кухня, бо чую, як ллється вода. Точно, в сучасних квартирах ванні кімнати розміщують поряд зі спальнями. Але, навіть, якщо я тут провела ніч, це не вказує, що ця кімната служить спальнею для господарів.

— Гей! Є хто живий? — покликала я, відриваючи голову від подушки.

Голова сильно заболіла. Аж до темноти в очах боліла права скроня. Я вхопилася рукою за болюче місце. Що це: на скроні було щось липке і неприємне на дотик. Кров, так, це кров, бо пальці червоні. Ото я ще й голову собі розбила, що зараз розколюється навпіл. Ото дурепа! Навіть померти по людськи не змогла. Хто ж мене врятував?

Двері відчинились. До кімнати увійшла молода дівчина з підносом у руках.

— Доброго ранку! Як ви себе почуваєте?

— Доброго, — відповіла монотонно я, бо для мене він добрим зовсім не був.

Дівчина усміхнулась у відповідь.

— Хто ви? Я де? — запитала я примруживши очі, бо пекли від ясного світла.

— Я Ніна. Ви у помешканні художника Юліана Світловського.

— Яким чином я тут опинилась?

— О, а цього я не знаю. Я недавно прийшла і застала вас тут. В нас таке часто буває…

— Ага, то ви не господиня?

— Ні, я працюю тут гувернанткою.

— А сам господар де?

— Пішов кудись у місто за своїми справами, а мені записку залишив, щоб я піклувалася про вас до його приходу і нікуди вас не відпускала.

— А коли повернеться ваш господар? — випитувала я у дівчини, бо не мала ніякого бажання вилежуватися на чужих диванах.

— Не знаю: буває, що вертається за годину, а буває — за кілька днів. — відповіла дівчина усміхнено, витримуючи усі правила мовного етикету.

— Що? Мені що тепер сидіти тут, і чекати, коли ваш пан повернеться? — нервувала я. — Зараз я приведу себе до ладу і піду. А господареві передайте, що я йому вдячна за все: і що мені життя врятував, і що надав допомогу, але я не маю ані часу, ані бажання тут більше затримуватись.

— Ваша ванна готова, — вказала дівчина рукою на протилежну від мене стіну, за якою скоріше я чула шум води, не звертаючи ніякої уваги на мої слова. — Ось ваш сніданок. Після нього ви приймете ванну і я перев’яжу вашу рану. Смачного!

Дівчина поклала піднос на тумбу поряд з диваном. Філіжанка кави парувала, і наповнювала кімнату приємним ароматом. У невеличкій порцеляновій мисочці був полуничний йогурт. Високий кришталевий стакан із гранатовим соком виблискував на сонці і розкидав по стінах червоні цятки. Вівсяні тістечка мали неймовірно апетитний аромат, і було ще літеплими. Мабуть їх спекла сама Ніна, або придбала, по дорозі для господаря. Видно було, що такий сніданок у цій оселі звичайна річ, але вражало те, що тут уміють «тримати клас». Так харчувались тільки давні аристократи, бо в наш час більшість обходяться кавою, максимум із молоком.

Випивши кави і скуштувавши тістечко, я поспішила до ванної. Відчинивши двері я зупинилась на мить: біла величезна ванна у вигляді мушлі займала понад половину приміщення. Підлога була із білого перламутрового мармуру, стіни у Венеціанському стилі з колонами по боках, на яких були такі ж мармурові полички-мушлі. А в тих мушлях різноманітні пляшечки із засобами гігієни: шампуні, мила, губки, гелі…

Вікно було заслонене чи то целофаном, чи то тканиною у стилі зоряного неба, що зараз при світлі вигравало різними барвами веселки, і переливалось засвічуючи по черзі зорі. Такого мені ще ніколи в житті не доводилось бачити, і впевнена, більше не доведеться.

Скинувши із себе сорочку, я пірнула в теплу пахучу воду, і глибоко вдихнула, бо висока біла піна пахла літом і морем. Приємно було розслабитися після всього пережитого. Єдиною неприємністю були спогади про вчорашній день, які, мов чорні голодні ворони рвали моє стражденне тіло. І хоча фізично окрім рани на голові, я не відчувала болю, всередині мене, здавалось, усе рветься на шматки. Я відчувала кожну кісточку, кожен м’яз і нерв. Я була настільки напруженою, що навіть перебування наодинці із всією цією красою не допомогло хоч на хвилю забутись.

Через годину, хоча так не хотілось виходити, я все ж вийшла загорнувшись у теплий пухнастий халат, і пішла до «своєї» кімнати. Треба було одягатись і чимскоріш іти звідси. Хоча й не добре нехтувати гостинністю господаря, але це місце і ці люди мені чужі. Зачинивши двері зсередини, я пішла до крісла, на якому недавно були складені мої речі. Що це? Їх нема! Звісно, хоча панчохи були порвані і все було мокре,