Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

призвичаїлася до них і навчилася обертати їх на тишу — легшу, прозорішу, але також прикру, бо безлюдну. Вона нашіптувала мені… не хочу згадувати, що саме, але шепіт її з дня на день ставав усе гучнішим і зловіснішим, і я, забоявшись, що піддамся їй і накладу на себе руки, розбивала об неї тарілки, видзенькувала їй марші на металевих покришках каструль, а потім вмикала пилосос, і він заганяв її, оглушену його завиваннями, під ліжка, за шафи, в шухляди. Але тільки на якийсь час… По-справжньому вона, злоякісна, лиховісна — боялася лише музики, причому не будь-якої, а metal hard (на повну силу), але в мене від неї плавилися мізки, та й не хотілося, аби сусіди базікали, що я розважаюся без тебе.

Цього ранку, коли музика від тебе вщухла, я подумала, що проклята тиша хутко розвіє мій святковий настрій своїми німотними стогонами, й підвелася, щоб увімкнути радіоточку. Аж раптом (не знаю, в мені чи поза мною) щось озвалося голосом, схожим на твій: «Він або повернеться нині, або ніколи!»

— Ти повернешся, правда? — промовила вголос Вікторія та намалювала на затуманеній її схвильованим диханням шибці спершу маленький знак запитання, а потім знак оклику: «Так! Так!» — і перекинула погляд на палісадник, де марніла в тужавих обіймах вітру шерега білих і лілових бузків.

Ніхто так і не зірвав з них, високих, тонковітих, жодної галузки, бо нікому. Чоловік, який посадив їх, який щовесни приносив у дім великі запашні оберемки, минулого травня, бучно й весело відсвяткувавши в приміському гаї свій тридцять п’ятий день народження і десяту річницю шлюбу з нею — «вірною, коханою подруженькою», через три дні щез. Поїхав уранці на службу улюбленою «Маздою» і наче під землю запався разом з нею.

«Повернешся, обламаєш бузки, і я поставлю їх в цю вазу, а також в усі вази, які є в будинку. Ми вип’ємо шампанського, і я розповім тобі про все, що скоїлося тут без тебе…»

А скоїлося ось що. Впродовж дня Вікторія, як завжди, декілька разів телефонувала чоловікові, просто так, щоб почути його голос, але той не відгукнувся. Проте вона не затривожилася: знала, якщо Сашко не відповідає, значить, має нагальні справи. Прала, готувала, а ввечері, почитуючи новий (доволі нудний) роман модної авторки, задрімала в кріслі.

Прокинулася запівніч: де ж чоловік? Потелефонувала його найближчим приятелям, але ті, вочевидь, перед сном повимикали телефони, тому що ніхто з них не відповів їй. Телефон чоловіка також німував, наче хтось його випотрошив чи розчавив… Саме їхнє одностайне глухе мовчання підказало їй, що з чоловіком трапилося щось непередбачуване: може, аварія, а може… не доведи Господи, щось гірше…

Насилу дочекавшись ранку, вона побігла у районний відділок міліції: «Чоловік уперше за десять років не ночував удома. Телефони мовчать. Шукайте!» Й почула у відповідь: «Не журіться, дамо! Сам повернеться не сьогодні, то завтра. Тридцять п’ять — це вік, коли чоловіки з грошима, даруйте за правду, починають азартно толочити гречку й шукати собі клопотів під спідничками юнок». Вона заходилася пояснювати їм, що на відміну від інших чоловіків, її Сашко ніколи нічого не толочив, не шукав чогось такого, а кохав лише її і повсякчас перебував на зв’язку з нею, тобто, телефонував їй по п’ять-шість разів на день: я там і там, роблю те й те, повернуся тоді й тоді… Кричала: «Повірте мені, що жінка, навіть найтупіша, завжди відчуває, коли чоловік бреше, а коли мовить правду. Сашко нічого не приховував від мене! Казав, що брехня — це зброя слабаків. А він був хоч і невисоким, щуплим, але сильним і не по-чоловічому турботливим! Панькався зі мною, як з малою дитиною! Виконував будь-які забаганки!»

Міліціонери (заспані, з підпухлими від учорашнього пива повіками) вислухали її дифірамби зниклому хоч і чемно, проте без співчуття (схоже, їм, подібно чортам, які мають справу передовсім з грішниками, не вірилося, що на землі, а тим паче в столиці, водяться грошовиті херувими) й порадили їй зустріти блудну половину «з розумінням», тобто, обмежитися кількома ляпасами й запропонувати їй кухоль розсолу.

Від них вона кинулася до Олега Химича — Сашкового друга і співзасновника будівельної фірми «Євростиль», якою вони вдвох керували. Химич — червонощокий, губатий здоровань, саме «заправлявся» налисниками «від Тетяни» — присадкуватої, схожої на бочівку дружиноньки — вчительки молодших класів і відмінної куховарки. Побачивши її, він здивовано вигукнув:

— Ви ще тут?!

— А де ми мали бути? — не зрозуміла Вікторія.

— Як де? В Європі, а то й в Америці.

Виявляється, місяць тому Сашко запросив до себе співзасновників фірми: Химича, Павла Рибальченка з проектного інституту, Євгена Ломаку з банку, що обслуговував фірму, та Валерія Криворучка («Будматеріали»), і заявив: «Хочу продати свій пай, вірніше, три чвертки паю (одна нехай залишиться Вікторії). Причому терміново й за «живі» гроші. Хочу поїхати з дружиною в навколосвітню подорож!»

«Схаменися! — вигукнув Химич. — Яка подорож? Ми ж насилу вибили ділянку під забудову в престижному районі!» А Сашко йому: «Будуйте самі, а я втомився вибивати-заробляти! Хочу побачити світ!»

Колеги спершу відмовилися купувати пай, бо йшлося про чималу суму, та ще й готівкою. «Раз так, продам його (причому, дорожче) партнерові з Естонії!» — «добив» їх Сашко. Співзасновники посопіли-почухалися і розділили його частку між собою. Химич і Ломака взяли кредити в банку, Криворучко розплатився своїми заощадженнями, а Рибальченко віддав Сашкові коштовності тещі, яка преставилася минулоріч.

«Вони пограбували його і вбили», — збіліла Вікторія і насилу вичавила з себе:

— Вчора? Перед загодя виритою ямою?

— Перехрестися! — обурилася Тетяна. — Вони ж друзі змалку! — і поклала на свої важкі, роздоєні перса маленький, невпевнений хрест.

— Не вчора! — рішуче заперечив Химич, роздратовано відсунувши тарілку з надкушеним налисником, — А за три дні до його дня народження. — І не десь там, а в його кабінеті! В присутності головбуха і нотаріуса Миколи Сірого, який засвідчив наші угоди, а також його секретарки — Галини Соломченко, та водія Артема Шульги! Сашко склав усе в коричневу валізу, підписав Галі й Артемові, які також побажали звільнитися, заяви, потім поклав на стіл свою заяву на звільнення і пішов, попередивши нас, щоб ми до його