Читати книгу - "Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу"

Але навіть порівняння Гоббса і Канта з ідейно-історичного погляду не сприяє теоретичному обґрунтуванню наявності нібито значної різниці у базовому зовнішньополітичному порозумінні між Європою і Сполученими Штатами. Ці два політичних філософи жили в різні століття і мали справу з вельми неоднаковими проблемами, а молодший, Кант, спирався на ідеї старшого, свого попередника Гоббса. На Гоббсові позначився досвід національно-релігійних воєн у тодішній Англії, себто жахи громадянської війни. Його думки були зосереджені насамперед і майже виключно на питанні, як релігійну громадянську війну перетворити на міцний мир, а саме завдяки абсолютній державі, Гоббсовому Левіафану. «Держава, як на Гоббса, — це лише громадянська війна, що її весь час приборкує сильна влада»[178]. Кант натомість веде мову про нескінченну війну між суверенними державами, і його питання було — як ця міждержавна війна поступиться місцем світовому порядку непорушного миру й чи може вона поступитися місцем порядку.

«Хоча Гоббс, провадячи розмову про війну, весь час має на оці громадянську і міждержавну війну, але він докладно розглядає тільки перетворення громадянської війни на громадянський мир, а не обернення війни міждержавної на міждержавний мир. Світ у англосаксонській країні являв собою життєву проблему, що її він поклав вирішити, до миру між країнами він не наважився зайти, левіафани не терплять поміж себе надлевіафанів. [...] Насамперед Іммануїл Кант ясно спираючись на Гоббса, тлумачить bellum omnium contra omnes як природний стан і стан війни серед війни, порадити собі з яким здебільшого і прагне його філософія миру. Як видно, Кант — це той, хто доводить філософію Гоббса до краю, хто (так само) знімає вершки висновків з Гоббса. Якщо великий ворог феодалізму Гоббс зруйнував вироблене пізніми схоластами універсалістське міжнародне право „civitas orbis“, світову спільноту, врешті-решт, під однією зверхністю, то великий громадянин світу Кант, продовжуючи раціональну лінію свого попередника, вгадав наперед шлях глобального стану миру, на якому міжнародне право, право всесвітнього громадянства і людські права переходитимуть одне в одне»[179].

А про те, що Кант свого часу вкладав у свою ідею «вічного миру» на тлі реальності міждержавних війн неясну сатиричну двозначність, свідчить його вказівка на походження поняття «вічний мир» у першому реченні свого знаменитого трактату: «До кого звернено цей сатиричний напис на шильді одного голландського заїзду під намальованим чиєюсь рукою цвинтарем? До людей узагалі чи, зокрема, до державців, які ніколи не навоюються до переситу, чи, може, лише до філософів, які бачать цей солодкий сон? Цього ніколи не зрозуміти»[180]. Для Іммануїла Канта поняття «Вічного миру», отже, мало цілком жахливу і вкрай важливу політичну двозначність: або суверенні держави доскочать міцного миру, або його місце посяде цвинтарний лад. В кожному разі тут він виявився таким само великим реалістом, як і Томас Гоббс, хай Кант навряд чи уявляв собі жахливу реальність XX століття. Здавалося б, увесь жах нескінченних рядів могил під Верденом і на інших незліченних бойовищах європейських світових воєн і жахіття Освенцима, напевно, не могли наснитися професорові філософії з Кьоніґсберґа навіть у кошмарному сні.

Але хай Роберт Каґан у своїй картині поділу Заходу на світ Гоббсовий (США) і світ кантівський (Європа) кінець кінцем і замислив насправді щось більше, ніж просто зручний образ для цілком ясних політичних суперечностей у трансатлантичних відносинах, та він, однак, намітив дуже перспективний шлях. Томас Гоббс шукав-бо відповіді на руїну і хаос релігійної громадянської війни. Якщо й далі послідовно оперувати чільним фактом щодо необхідності подолання внутрішнього хаосу і війни однією зверхньою силою, то звідси неминуче випливає висновок, що ми на початку XXI століття мали б лишити у минулому стару систему держав, адже вступили в добу глобальної релігійної громадянської війни. Далекосяжні наслідки дав би рух у напрямку глобальної внутрішньої політики, нової якості державної системи та її обов'язкового багатостороннього оформлення, а не в бік традиційної силової політики, імперських марень і сили, піднесеної до стратегії неприхованої односторонності.

Каґан, тим не менш, цілком слушно вказує на ту принципову різницю між Європою та Америкою, що її можна назвати різницею політичною[181]. А в чому, власне, полягає та різниця? Вона полягає у відповіді на найперше питання будь-якої політики. Що таке влада? Чи спирається влада лише на внутрішні мотиви настільки, наскільки нею когось наділено, наскільки вона існує і може бути використана? Чи навіть найсильніша влада на додаток до її самовиправдання [Selbstbegründung] в умовах свободи так само і достоту присилена до нормативних засад, етичних принципів і законності шляхом згоди? Бо ані європейці не стали ідеалістами, що забули про владу, ані американці не перетворилися на мак'явелістів, одержимих владою. По обидва боки Атлантики і надалі поділяють ті самі принципи свободи, демократії, верховенства закону, ринкової економіки та громадянського суспільства та й світогляд принципово не відрізняється. А проте з обох боків є зрушення перспективи. І в основі його лежать, поза сумнівом, причини, вказані Робертом Каґаном: Європа по катастрофі XX століття у своєму зовнішньополітичному мисленні «американізувалась», а США по закінченні холодної війни навпаки, «європеїзувалися». Наразі у своїй зовнішній політиці Європа мислить нормами, а США — у дусі політики сили. Звісно, суттєву роль у цьому грають сила і слабкість, підйом і занепад влади і безпорадність, але не тільки це. І тут Каґан, знову ж таки, помиляється.

Європа змінилась у своєму зовнішньополітичному мисленні не тільки у світлі свого насильницького занепаду, але й насамперед через досвід світських катастроф двох світових воєн у минулому столітті і спустошливі, саморуйнівні наслідки націоналізму, до якого додалася система держав, яка підтримувала виключно владу. Більше за всіх від лиха, що являло собою цілковиту протилежність політичній слабкості, — повне зняття з себе владою