Читати книгу - "І будуть люди"

землі, похукав на трави, покриваючи білою памороззю, Ганжа не відчував холоду: довкола нього, на всьому широкому неогородженому подвір’ї розтікався чорний паруючий круг, прогрівав остуджену землю, сушив змокрілий спориш. Ганжа стояв, не спускаючи очей з хати, і вже здавалося йому, що то не вогонь — величезний червоний шуліка хижо впав на хату просто з неба і терзає, і рве її на шматки — змахує полум’яними крилами, намагаючись відірвати свою здобич од землі та й занести кудись за три світи, у вогняне велетенське гніздо. На сусідських хатах потривоженими чорногузами метушилися дядьки, лили на стріхи воду, напинали мокрі рядна, гукали один до одного, і вже поруч ударила в голос якась молодиця, їй відгукнулася інша — затужили, як над покійником, — Василь не чув і не бачив нічого. Аж тоді, коли на двір увірвалися захекані комнезаможі — хто охляп на коні, хто пішки, та й метнулися з відрами, вилами, крюками до хати, Василь зупинив їх і похмуро сказав:

— Рятуйте сусідські хати. Моя вже і так догорить.

Коли ж хата догоріла, Василь сів просто на землю, взувся, натягнув свою шкуратянку, засунув наган до кишені — пішов із двору. І до самісінького ранку ходив селом, як неприкаяний. Бачили люди, як підходив до подвір’я Гайдуків, довго стукав у ворота — на той стукіт і собачий розлючений гавкіт вийшов один з молодих Гайдученків — здоровенний парубійко з розкудланою чуприною. Цитьнув на пса, сердито спитав у сіріючу темряву:

— Кого там лиха година носить?

— Де батько?

Гайдученко, мабуть, одразу впізнав голос голови сільради, бо не став уже допитуватись, хто оце добивається до них, а гукнув:

— Іх нема вдома!

— Де ж він?

— Поїхали на маслобойку!

— Давно поїхав?

— Ще звечора.

Ганжа більше нічого не розпитував. Відійшов од воріт, трохи постояв та й рушив далі — вздовж темної вулиці, що наче вимерла — затуляла і вуха, і очі чорними долонями ночі: я нічого не чула й не бачила, і ви краще й не питайте мене, бо однаково не скажу.

Всією спиною відчував Ганжа сторожкі оті очі, що пильнували за ним, ладні, однак, відразу ж щезнути, щоб тільки він їх не помітив. «І отак зроду-віку: позалізають у шпарки та й витикаються звідти слимаками — і я не я, і хата не моя! Ти, сусіде, хоч сам згори, аби тільки моя хата не горіла... І в цьому — вся наша біда, наше прокляття. Бач, з кожного вікна виглядають, — знаю, що виглядають, зирять за кожним кроком моїм... отак бачили й отого палія... А спробуй-но спитати — умре, а не скаже... От і роби людям добро!» — з гіркою образою закінчив Ганжа, та відразу ж обпік спогад про те, як влетіли комнезаможі на його двір — немов не на пожежу, на смертний бій прилетіли! — і як Максим не спав — чатував на нього під хатою з Івасютиною гаківницею в задубілих руках, і як ночували три ночі в нього, аж поки він сказав: годі. І образа на односельчан потіснилася — дала місце іншому почуттю, що вмощувалося, вмощувалося та й відбилося на суворому обличчі Ганжі: розгладило теплими пальчиками зморшки, дихнуло в затужавілі очі, пом’якшило твердо стулені губи. І Ганжу вперше після пожежі потягло на куриво. Діставши кисет, він довго лаштував цигарку, а ще довше палив сірники. Сірчані голівки, торкнувшись вогнисто об коробку, з тихим шипінням зривалися, спалахували миттєвими зірочками та й гасли, ледь не долетівши до землі, а Ганжа вперто чиркав, наче затявся засвітити посеред завмерлої сільської вулиці отаку ж зірку, яка зоріла просто над його головою. І він її таки засвітив, і поніс перед собою в губах, роздуваючи упертий вогник, що зухвалою іскрою пронизував темряву.

Тільки вранці повернувся Василь до свого двору. Все, що мало згоріти, згоріло, лише сумно чорнів обпалений комин та осінній вітрисько бабрався в попелі, вишукуючи поодинокі жарини. І там, де він пробігав, сіренькими гадючками звихрювався легкий попілець, плив і осідав на пропалену землю. Гостро пахло горілим, чад ще тримався в повітрі, стояла цвинтарна тиша. Василь застиг на згарищі, широко розставивши ноги, міцно стуливши губи, а чорні насуплені очі його ятрила ледь помітна сльоза.

Ніколи не тужив за втраченим добром Ганжа. Може, тому, що й добра завжди було в нього на одну, як то кажуть, понюшку, а може, тому, що люто ненавидів усю власність, яка обплутує людину, як липке павутиння, сліпить їй очі, в’ялить їй душу, черствить її серце і кінець кінцем відбирає в неї всі оті радощі, заради яких тільки й треба жити на білому світі, — може, й тому, тільки ніколи не жалкував Ганжа, коли щось втрачав: пропало, то й кат його забери, туди йому й дорога! — а от зараз такий жаль стис йому серце, що хоч вовком вий на оцьому попелищі!

І сказати б, щоб хата була як хата, а то так собі, мазанка, що її поставив ще його прадід на чесне слово, аби затулитись од вітру, зігрітися від морозу: зроду-віку не гналися Ганжі за хоромами. Підсліпуваті віконця, низенькі дверцята — хоч-не-хоч, а вклонишся, заходячи до хати, стеля сідає мало не на голову, бо однаково не вбгаєш сюди того степового простору — тих безмежних полів, широкого лугу й глибоких байраків, де колись гарцював на баскому коні далекий їхній пращур, обіймав просто неба гарячу й горду полячку, так обіймав, що й досі не заспокоїлася — кипить його кров у далекому правнукові. Тож, здавалося б, не було жодної причини тужити за оцією згорілою халупою, — а от непрошена сльоза пече йому в оці, пробивається на світ, хоч як він супиться та хилить голову.

Бо не згоріле майно — майно — біс із ним! — інше ятрить йому душу.

Тут жив його дід. В оці згорілі двері провів молодий його батько молоду його матір, на отім он згорілому полу він народився, під сволоком, що щез у вогні, гойдався в колисці, вчився ходити, розмовляти, радіти — і материн теплий голос, і батькова скупа усмішка не зникли з цієї хати з їхньою смертю. Невидимими, добрими тінями жили вони в оцих стінах і часто приходили до нього чи то в миттєвих спогадах — якесь слово, усмішка, жест спалахували крізь роки, — чи в тихих розмовах із добрими людьми: «А пам’ятаєте, Василю, як ви ще були маленькі... ще отаким-о... коли, звиняйте, ще й штанів не носили... а я з вашим татом, царство йому небесне, хомути отутечки лагодили. То їм, бувало, як набридне... гарячі ж були... то вдарять, було, хомутом тим об долівку, аж загуде: «А, трясця його матері, кий чорт цю роботу й вигадав!» Вдарять отак та скажуть: «Ану, куме, заспіваймо краще»... Та як заведуть-заведуть — де тільки в них той голос і брався!..» Приходили, зігріваючи душу, нагадували про себе: «Ми з тобою, Василю, всім родом із тобою», — де ж поділися вони після оцієї пожежі? Згоріли у вогні і лежать тепер, спопелілі, вбиті назавжди, ось тут, під ногами? Пройдуть дощі, змиють попіл, не лишиться і сліду... Чи розбіглися в ніч і ще нипають тепер, безпритульні, під холодними осінніми вітрами, і не буде вже їм де подітися в зимові тоскні вечори. Ось за цим тужить