Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том II"

Артем починав догадуватися. Та невже?.. Він глянув ще раз на Варкана, на шкірки. Потім покликав Дмитра Борисовича.

— Що таке, Артеме? — відгукнувся археолог.

— Я не знаю, чи правильно я зрозумів Варкана, Дмитре Борисовичу, — швидко заговорив юнак. — Мене зацікавили оці шкірки. А він так пояснює, ніби це скальпи. Чи ж може таке бути?

— Не тільки може, а так воно й є, — незворушно відповів археолог. — Тільки, звісно, для Варкана це не скальпи, бо то слово латинське. Але так чи інакше — це шкіра з голови вбитого ворога.

— Який жах! — вихопилося в Артема.

— 3 його погляду — ніякого жаху, а, навпаки, почесна ознака. Практично це той самий скальп, хоча скіфські звичаї значно давніші, і немає потреби хоча б назвою поєднувати їх з пізнішими індійськими традиціями. Справа в тому, Артеме, що скіфи справді мали такий звичай — знімати шкіру а голів убитих ворогів. Скальпи на вуздечці скіфського воїна — ознака його особистої мужності, відваги, бойової хитрості. Такий звичай, як ми бачимо, вберігся і в цьому племені. Варкан гордий тими оздобами. Він, мабуть, навіть дивується, що в нас немає таких шкірок, бо поважає нас. От я зараз перевірю.

Археолог звернувся до Варкана. Скіф жваво відповів. Потім він одв’язав від вуздечки одну шкірку і подав її Артемові.

— Що таке? — щиро здивувався юнак.

Дмитро Борисович голосно розсміявся:

— Ну, це просто чудово! Варкан хоче подарувати вам одну шкірку.

— Навіщо?

— Мовляв, у нього їх багато, а в молодого друга немає. То хай він візьме одну й почепить її на вуздечку свого коня! Ха-ха-ха, Артеме, це надзвичайно! Майте на увазі, що це — дуже благородний вчинок. Варкан розлучається з великою в його розумінні коштовністю, щоб зробити приємність своєму другові.

— Яка ж з цього приємність?

— З погляду Варкана — велика. Ну, Артеме, не вагайтеся. Приймете подарунок?

Юнак відмахнувся.

— А що я з ним робитиму, Дмитре Борисовичу? Я розумію, що для Варкана це почесна оздоба. Але навіщо вона мені?.. Та мене нудить, коли я дивлюся на цей скальп… чи шкірку, як ви кажете. Ні, не треба.

— Майте на увазі, Артеме, Варкан може образитися, — зауважив цілком серйозно археолог. — Ви відмовляєтеся від його подарунка, який він хоче зробити вам од щирого серця.

Проте Артем уже знайшов вихід:

— Скажіть Варканові, Дмитре Борисовичу, що в нашій країні, мовляв, звідки ми прибули, немає звичаю носити такі шкірки. Отже, я йому дуже дякую і прошу лишити шкірку в себе. Це ж буде, мабуть, зрозуміло йому?

— Сподіваюся. Зараз перекладу.

Вони їхали далі. І серце Дмитра Борисовича, серце ентузіаста-археолога, раділо більше й більше. Ну, хіба ж міг він бодай мріяти про те, щоб побачити справжнього зубного лікаря скіфів, та ще й за роботою?..

Вся група спинилася біля кибитки, де зібралися скіфи. Люди розступилися перед вершинками за давнім звичаєм: піший мусить дати дорогу кінному, бо кінний завжди знатніший од пішого. Зробили це люди мовчки і похмуро; але потім, пізнавши Варкана, весело й радісно вітали його. І ще раз Артем подумав: з якоїсь невідомої причини молодий скіф користувався любов’ю простих людей. А що то за причина?..

Перед кибиткою навколішки стояв старий бородатий скіф. Башлик його був зсунутий назад, з очей котилися сльози, але він мужньо тримав рот відкритим і тільки конвульсивно вчепився напруженими руками в повсть. Другий скіф, що, видно, мав якесь відношення до віщунів, бо на ньому була льняна жіноча сукня й коротенький плащ з бронзовими бляшками, — схилився над першим, засунувши в рот йому великі кліщі. Обличчя лікаря-віщуна було спітніле, на його зморщеному від напруги лобі зібралися великі краплини поту. Мабуть, операція тривала вже довго, бо й пацієнт, і лікар за всіма ознаками встигли дуже втомитися.

Пацієнт, терпляче стоячи навколішки, мугикав і стогнав, зрідка підпираючи підборіддя рукою. Лікар суворо й навіть злісно наказував йому не крутитися, час од часу відштовхуючи ліктем його голову назад.

— Ну й піклування про хворого! — обурено мовила Ліда.

— Е, дівчино, зрештою, це те ж саме, що й у нас, — заперечив їй Іван Семенович. — І в нас у чудовій поліклініці так само варварськи видирають зуби кліщами. Різниця не така вже велика, мушу вас запевнити. Сидить пацієнт в кріслі чи стоїть навколішки на землі, нікельовані кліщі лікаря чи ні, — зрештою однаково. Характер операції не змінився протягом тисячоліть, ось що…

Але на Дмитра Борисовича ця сцена справила величезне враження. Він уважно стежив за зубодером, наче не вірив своїм очам. Нарешті, він гукнув:

— Ні, це надзвичайно! Ось воно, ствердження знаменитого малюнка на електровій вазі з Кургана Куль-Оба! Там зображено лікування зубів у скіфів! І я бачу це на власні очі!

— Електрова ваза? — перепитав Артем. — Чи ви не помилилися, Дмитре Борисовичу? Що це за штука така — електрова? Електрична — теж не підходить, здається…

— А, — відмахнувся археолог, — нічого я не помилився! Електрова — це значить зроблена з електри, природного сплаву золота й срібла. Знати треба, товаришу студент геологічного вузу!

Артем тільки знизав плечима: звідки він міг знати про якусь електру?..

— Оцю картину, це видирання зубів ви називаєте лікуванням? — іронічно зауважив Іван Семенович. — Ви дуже делікатно висловлюєтеся, дорогий мій, хоч би то й була ваша електра. Хотів би я побачити, як ви поводилися б, коли…

Але цієї миті щось гучно хруснуло — і довгі чорні кліщі витягли з рота хворого уламок зуба. Ліда скрикнула і відвернулася. Лікар уважно оглянув уламок, незадоволено похитав головою і, пригрозивши хворому, який хотів було уже вставати, знову встромив йому кліщі в рот. Операція тривала!..

— Ні, друзі, досить цього чудового видовища! — вигукнув Іван Семенович. — Я принаймні цілком ситий. Поїхали далі!

Він повернув коня, подивився вперед і додав:

— Оце мені здається цікавішим, товариші! Погляньте, як весело й невимушено обідає ця компанія!..

Чоловік шість скіфів сиділо на землі навколо вогнища. Вони зняли свої шкіряні й повстяні башлики, поклали їх біля себе й забули, здавалося, про все на світі, крім їжі. Великий бронзовий казан було підвішено над вогнищем, він парував — і від нього далеко линув гострий запах якогось варива. Кожен скіф тримав у руці по величезному шматку паруючого вареного м’яса. Вони роздирали м’ясо зубами, смачно їли його і запивали кислим кобилячим молоком, по черзі схиляючись над великою посудиною, що стояла біля вогнища.

Скіфи