Читати книгу - "Три товариші"

— Добре.

У машині Бройєра була ковдра; він поклав її Пат на коліна. Вона раптом стала бліда й стомлена. Жінка, що була сиділа зі мною біля стойки, прощаючись, втулила мені в руку записку. Я удав, ніби нічого не помітив, і сів у машину. Дорогою я виглядав у вікно. Пат сиділа в куточку не ворухнувшись. Я навіть не чув її віддиху. Бройєр поїхав спершу до неї. Він, очевидно, добре знав, де вона живе. Приїхали. Пат вийшла, Бройєр поцілував їй руку.

— На добраніч! — сказав я Пат, навіть не глянувши на неї.

— Де вас висадити? — запитав мене Бройєр.

— На найближчому розі, — відповів я.

— Я охоче підвезу вас додому, — сказав він дещо поквапливо і надто ввічливо.

Він чи не хотів мені перешкодити повернутися назад, до Пат. Я розмірковував, чи не дати йому доброго ляпаса. Але він був мені надто байдужий.

— Добре, тоді підвезіть мене до бару «Фредді», — сказав я.

— Хіба під цей час ви ще зможете туди увійти?

— Дуже мило з вашого боку, що ви так за мене дбаєте, — відповів я, — але будьте певні: я ще всюди зможу увійти!

Я сказав оце, та й стало мені його шкода. Він же безперечно вважав, що цілий вечір був на висоті. А такі уявлення не слід розвіювати.

Я розпрощався з ним привітніше, ніж з Пат.

У барі ще було досить людно. Ленц і Фердінанд Грау грали в покер з конфекціонером Больвісом та кількома іншими.

— Підсаджуйся, — сказав Готфрід, — сьогодні покерна погода.

— Ні, не хочу, — відповів я.

— Глянь ось на це, — сказав він, показуючи на купу кредиток. — Без обману! Масть сама в руки пливе!

— Гаразд, — погодився я, — давай.

Я з двома королями змусив спасувати аж чотирьох гравців.

— Ого! — зауважив я. — Та сьогодні тут, здається, ще й шулерська погода!…

— Вона завжди така, — відповів Фердінанд і передав мені сигарету.

Мені не хотілося засиджуватися. Але тепер я відчув уже деякий грунт під ногами. На душі в мене було не дуже-то добре, але ж тут я почував себе, як удома.

— Постав-но мені сюди півпляшки рому, — гукнув я Фредові.

— Долий портвейну, — сказав Ленц.

— Ні, — відказав я. — Не маю часу на експерименти. Хочу упитися.

— Тоді пий солодкі лікери. Посварився?

— Дурниці…

— Не кажи так, дитинко. Не плети дурниць своєму старому татові Ленцу, що добре обізнаний з усіма закутками людського серця. Скажи «так» і пий.

— З жінкою посваритися не можна. Можна щонайбільше на неї злоститись.

— Це надто тонкі нюанси для трьох годин ночі. А я, між іншим, сварився з кожною. Коли вже не сваришся, то, значить, скоро всьому край.

— Добре, — відповів я, — хто здає?

— Ти, — відказав Фердінанд Грау. — Здається, чи не захопила тебе, Роббі, світова скорбота. Плюнь на це діло! Життя барвисте, але недосконале. До речі, ти попри всю твою світову скорботу чудово граєш. Два королі… — це ж нахабство!

— Якось я бачив партію, — кинув Фред з-поза стойки, — там проти двох королів поставили сім тисяч франків.

— Швейцарських чи французьких? — запитав Ленц.

— Швейцарських.

— Твоє щастя. З французькими ти б не посмів перервати гру…

Ми грали ще з годину. Я виграв досить багато. Больвіс увесь час програвав. Я пив, але не п'янів, тільки голова розболілась. Зелений змій не з'являвся перед очі…

Лише все відчувалося гостріше. У шлунку щось палало.

— Ну, тепер кінчай та з'їж чого-небудь, — сказав мені Ленц. — Дай йому, Фреде, сандвіч і кілька сардинок. Сховай гроші, Роббі.

— Ще один кін.

— Добре. Останній. Ставка подвійна?Дфемшоф

— Подвійна! — погодились інші.

Я досить безглуздо прикупив до десятки треф та до короля три карти: валета, даму й туза. Цим самим я виграв у Больвіса, який мав на руках чотири вісімки і зарвався з ними чортзна-куди. Вилаявшись, він сплатив мені цілу купу грошей.

— От бачиш, — зауважив Ленц, — везуча погода!

Ми пересіли до стойки. Больвіс спитав за «Карла». Він і досі не міг забути, як Кестер перегнав його спортивну машину. Усе ще хотів купити «Карла».

— Спитай у Отто, — сказав йому Ленц, — але думаю, що він скоріше продасть тобі руку.

— Ну-ну!… — не погоджувався Больвіс.

— Де тобі це зрозуміти, — відказав Ленц, — ти ж торгаш, типовий син двадцятого сторіччя!

Фердінанд Грау розсміявся. Фред теж, а врешті сміялися ми всі. Коли б не посміятись з двадцятого сторіччя, то хоч повісся. Але й довго сміятись не можна було. Бо хотілося, власне кажучи, плакати.

— Ти вмієш танцювати, Готфріде? — запитав я.

— Звичайно ж. Адже був колись учителем ганців. Хіба ти про це забув?

— Забув, забув… Нехай забуває! — сказав Фердінанд Грау. — Забуття — це секрет вічної молодості. Старіють саме тому, що багато чого пам'ятають. А забувають надто мало.

— Ні, — заперечив Ленц, — забувають завжди тільки непотрібне.

— Можеш ти мене навчити? — запитав я.

— Танцювати? За один вечір, дитинко. Оце й усе твоє лихо?

— Нема в мене ніякого лиха… Так, голова болить…

— Це — хвороба нашого часу, Роббі, — сказав Фердінанд. — Найкраще було б народитися зовсім без голови.

Я пішов ще й до кафе «Інтернаціональ». Алоїс саме заходився спускати жалюзі.

— Є ще хтось? — запитав я.

— Роза.

— Ходімо вип'ємо втрьох по одній…

— Згода!

Роза сиділа коло стопки і в'язала маленькі вовняні панчішки для своєї дочки. Показала мені візерунок. А таку саму кофточку вона вже зв'язала.

— А як сьогодні заробіток? — спитав я.

— Поганий. Ні в кого грошей немає.

— Позичити тобі? Ось бач — виграв у покер.

— Виграні гроші приносять щастя, — сказала Роза і, поплювавши на них, сховала.

Алоїс приніс три чарки. Потім, коли прийшла Фріці, ще одну.

— Годі, — сказав він нарешті. — Зморився, як пес.

Він вимкнув світло. Ми пішли. Роза розпрощалася на дверях. Фріці вчепилася до Алоїса. Легкою, молодою ходою вона пішла поруч з ним. А він зашаргав своїми плоскостопими ногами по бруку. Я став і подивився їм услід. Побачив, як Фріці схилилася до задрипаного, згорбленого кельнера і поцілувала його. Він байдужим рухом відсторонив її. І раптом, — не знаю навіть, як це й сталось, — я обернувся і глянув на безлюдну вулицю, на будинки з темними вікнами, на холодне нічне небо; наче обухом по голові вдарив мене такий тужливий порив