Читати книгу - "АМтм"

— Оркі? — запитав я з недовірою.

— Тезка? — Оркі завмер, а потім кинувся мене обіймати, тепер уже цілком по-дружньому, без жодних геївських штучок.

— Тезка! Звідки ти тут узявся? — приязно гарчав він, звично ігноруючи кличний відмінок та інверсію приголосних у наших, як на мене, цілком різних, іменах.

— Безпонтове запитання. Я й сам не знаю, звідки, — чесно відповів я. — От вирішив скупнутися, бо вже давно не мився.

По цих словах Оркі делікатно відпустив мене і відійшов на санітарно безпечну відстань.

— А ти що тут робиш? — у свою чергу запитав я.

— Та я тут неподалік, — махнув він рукою кудись у бік горизонту. — А сюди ходжу, здогадуєшся для чого, — Оркі гірко посміхнувся. — Ти ж знаєш, яке тепер блядство на світі: нема життя здоровій і нормальній білій людині. От я й записався в підараси. Але гади не визнають за мною прав сексуальних меншин, кажуть, ти, бісексуал довбаний, не пхайся в наші чисті анальні ряди. Ну, я і вирішив: виїбу з десяток хлопчиків та й подамся на медичну експертизу як педик-педофіл. Може, пенсію яку на старість дадуть. Або хоча б право на пільговий проїзд у міському транспорті. Ти ж пам'ятаєш, я говорив, усе життя в даїшниках, а яка в мента пенсія (Оркі знову плутав архетипи поліцая та автоінспектора), не хочеться, знаєш, на старість років по смітниках порпатися. Слухай! — раптом вигукнув він із хворобливим ентузіазмом. — А давай одружимося! Фіктивно, звичайно, не переживай. Кажуть, типу, тепер можна. Зате потім жодна курва не зможе до нас вчепитися. Чуть шо — дєвочок-братанів зібрав і на мітинг. Захист прав сексуальних меншин і всьо такоє прочеє. Потім навіть можна політичну кар'єру починати. Тіпа, всю жизнь страдав за свободу еротічєскіх фантазій, гігант духа і анального секса. То як? Вважай, я предложив тобі серце і остальні органи. (Оркі говорив з тим блудливим поетизмом, яким відрядні менеджери зваблюють сорокалітніх неодружених.)

— Та ні, тезко, вибачай. Я ще морально не готовий до шлюбу. Та й тілесно теж. Мені б помитися. Не знаєш, де у цьому довбаному санаторії душові?

— Он там, навпроти, в головному корпусі. — Він знову невизначено махнув рукою і похнюпився. — Тільки вони, гади, без перепусток не пропускають.

— Нічого, якось проберуся, — сказав я по спромозі підбадьорливо. — А з тими хлопчиками ти подумай… може, не варто… може, краще стать змінити… або колір шкіри. — І я погріб до берега.

— Та де ж стільки бабок на операцію візьмеш, — жалібно гукав навздогін Оркі. — Слухай, а ти, як помиєшся, повертайся сюди, побалакаємо, згадаємо старі шпитальні часи, можемо в шахи пограти, в мене є… — Голос його дедалі слабшав і згодом зовсім стих у шелесті припливу.

Я вибрався на берег.

Разом зі мною вийшла огрядна червонотіла тітка в купальнику зразка 1928 року — до уявної талії пришита ніби-спідничка, яка жодним чином не приховувала ані клімаксного целюліту, ані варикозу вен, для маскування яких, утім, придався б хіба камуфляжний боєкомплект. Дорогою між нами зав'язалася необов'язкова розмова, і я з усіх моїх артистичних сил намагався виглядати легітимним елементом санаторної зони.

Та несподівано для самого себе, а може, якраз внаслідок зловживання артистизмом, я почав сповідатися тітці у всіх гріхах, проблемах і комплексах, з якими зіткнувся впродовж останніх ста пятидесяти сторінок. Слухала вона уважно і суворо, час від часу ділячись інтимними подробицями і свого життя, аж раптом промовила:

— Чи знаєш ти (ми вже перейшли на «ти»), як тяжко ти образив Бога?

Мені згадався феноменальний вираз «you think you сап scare me you sick fuck?», де займенник «ти» повторювався аж тричі, але я не наважився на таку відповідь на самому початку знайомства, тому вирішив продовжувати грати вар'ята:

— А чи знаєш, як тяжко ти ображена Богом?

— Твоя відповідь неполіткоректна, — пихато прорекла вона, і крильця її купальника залопотіли на вітрі.

— Та й твоє запитання не політ коректора, — у тон, луною відгукнувся я.

— Ну і що знову? — здається, вона починала дратуватися.

— Що саме?

— Забув, хто я така?

— Аж ніяк. Ти стара целюлітна підошва, з якою я познайомився п'ять хвилин тому і яка на сиву голову стала підстилкою санаторного вахтера. До того ж ти не моя мати, аби мені тут втирати!

— Краще-но я покличу когось, хто зуміє з тобою поговорити, — підозріло тихо сказала підошва й почала роззиратися за охоронцями.

— Ану стояти! Стояти, брудна шмато! Ані руш. Сідай отут на землю, руки за голову, рот на замок і чекай мене, я повернуся й принесу тобі дзеркало, аби ти побачила, ким є насправді.

— Що ти виробляєш? Хочеш мене вбити? — пробурмотіла тітка і, приголомшена моєю брутальністю та своєю блискавичною еволюцією від целюлітної підошви до брудної шмати, заверещала:

— Рятуйте! Убивають! Пробі!

Із корпусу вибіг вахтер, якого, мабуть, і звали Пробі, та й засюрчав у синьо-жовтий поліційний свисток.

Я копнув його в пах і кинувся навтіки.

— Помираю! — захарчав вахтер.

— Коханий, що він тобі зробив? — заскиглила сердобольна коханка, не змінюючи пози й слухняно тримаючи руки за головою. — Як можна так жорстоко, так підступно?! — кинула мені навздогін.

Але я вже ні бачити, ні чути цього не міг, бо, користаючись відсутністю варти, влетів у корпус і погнав коридорами, сподіваючись знайти відразу і прихисток, і душ.

Перестрибуючи по два, по три східці на широчезних мармурових сходах, я складав подумки непридатну в цих умовах репліку, що її мав би виголосити чи то над мертвим, чи то смертельно покаліченим Пробі (хай Бог боронить дістати замість імені якесь із неужиткових слів):

«Падлючий, ниций, вбогий конвоїре, прощавай! Я думав, це хтось важливіший; але саме ти мав нещастя потрапити мені під руку, пак під ногу, зі своїм сюрчком. Завжди можна на щось напоротися, коли пхаєшся куди не слід. А ти, безвстиднице, не лементуй даремно, дозволь пробитися до серця справжнім почуттям, якщо воно не ожиріло так, що вже й до їжі непридатне. А до речі, ти вже впустила Ісуса в своє серце?» — сподобившись на подібний жарт, я зареготав, немов навіжений, саме перебігаючи дзеркальною залою, судячи з усього — танцювальним класом. Коло дверей я на мить зупинився і глянув у скрайнє дзеркало.

Мій відзеркалень, який, щиро кажучи, вже віддавна провадив автономне життя, дивився на мене поблажливо й скептично.

— Ми зайшли надто далеко, чи не так? — промовив